Пол Томас Андерсон завжди був режисером, який вмів ламати жанрові рамки, але цього разу він пішов ще далі. “Одна битва за іншою” — це фільм, що дивує самим фактом свого існування: політична драма, воєнний трилер і екшен зливаються в єдину історію, яка постійно вислизає з рук, не дозволяючи передбачити наступний крок. Критики вже називають стрічку найкращим фільмом десятиліття, а глядачі — тією рідкістю, заради якої варто йти в кіно. Чи насправді ми маємо настільки ідеальний фільм?
Плюси:
неймовірна режисура Пола Томаса Андерсона, який знову показав, що вміє ламати жанрові кордони; динаміка та темп, які не дозволяють відвести погляд від екрану; глибокий підтекст: фільм говорить про революцію, ціну боротьби, жертви та моральні дилеми; яскраві персонажі без чітко визначених «хороших» і «поганих», всі неоднозначні й живі; шикарна акторська гра; візуальний стиль, операторська робота, колір, постановка кадру, і особливо музичний супровід Грінвуда — все виглядає досконало; фільм одночасно розважає і змушує думати — рідкісний баланс для сучасного кіно
Мінуси:
є кілька моментів, де зміна жанрового тону може здатися надто різкою і збити з пантелику менш уважних глядачів
“Одна битва за іншою” / One Battle After Another
Жанр драма, екшен, комедія, трилер
Режисер Пол Томас Андерсон
У ролях Леонардо ДіКапріо, Шон Пенн, Реджина Голл, Бенісіо Дель Торо, Теяна Тейлор, Чейз Інфініті
Прем’єра 25 вересня 2025 року, кінотеатри
У 2025-му році в кіно вийшло багато гучних прем’єр, але «Одна битва за іншою» Пола Томаса Андерсона одразу почала виділятися серед них. По-перше, це дуже масштабний проєкт, створений за мотивами роману “Винокрай” Томаса Пінчона, який, втім, режисер перетворив на майже самостійну й цілком оригінальну історію. По-друге, саме тут склався такий акторський тандем, який уже сам по собі викликає інтерес: Леонардо Ді Капріо у черговій сильній комедійній, та водночас драматичній ролі, та Шон Пенн у створеному для нього образі холодного, та маніакального антагоніста.
Цей фільм став рідкісним прикладом роботи, де жанрова свобода не перетворює історію на суцільний хаос, а навпаки, підсилює її, змушуючи глядача постійно бути насторожі й гадати, що ж станеться далі. І саме ця непередбачуваність робить перегляд настільки захопливим і вражаючим.
Андерсон з перших хвилин запускає глядача у світ, де революція розгортається не як плакатне протистояння добра й зла, а як складна, багатогранна боротьба, у якій кожна сторона змушена йти на радикальні кроки. Тут немає бездоганних героїв чи карикатурних лиходіїв, є люди зі своїми переконаннями, страхами й слабкостями. Саме це й формує головний нерв картини: симпатія може переходити з боку на бік буквально від сцени до сцени, і в цьому велика сила режисерської роботи. Конфлікт виглядає чесно, а тому навіть звичайна розмова чи вибір героя тримають у напрузі не менше, ніж масштабна перестрілка.
При цьому фільм не дає відпочити темпом. Його динаміка близька до екшену, але за всім цим рухом не губляться ідеї та сенси. Навіть там, де здавалось би, перед нами звичайна біганина чи переслідування, напруга тримає за горло.
Один із найяскравіших прикладів — сцена автомобільної гонитви. Жодних видатних трюків чи видовищних вибухів, лише машини, що мчать одна за одною. Та завдяки правильному фокусу, акцентам на деталях і тонкій роботі з очікуваннями глядача ця сцена перетворюється на справжній трилер. І таких моментів у стрічці багато: режисер ніби спеціально грається з нервами, позбавляючи відчуття безпеки й стабільності.
Акторські роботи тут заслуговують окремого захоплення. Леонардо Ді Капріо знову доводить усім, чому його роками називають найкращим актором сучасності. Його персонаж виходить глибоким, надривним і живим. Це саме та роль, де достатньо одного погляду, чи аби відчути весь спектр емоцій, які переживає герой, або хто цей герой такий. Це найвищий ступінь акторської майстерності. Це справжній магнетизм, завдяки якому важко відвести очі.
Шон Пенн, своєю чергою, демонструє холодний і маніакально зібраний образ полковника, від присутності якого на екрані пробирає холодок.
Технічна сторона “Однієї битви за іншою” теж бездоганна. Операторська робота вражає своєю живістю й точністю. Камера завжди на правильному місці, щоб максимально підкреслити атмосферу сцени. Монтаж різкий, але не метушливий, він тримає динаміку й робить фільм ще напруженішим.
А музика Джонні Грінвуда працює як окремий герой історії. Композитор практично не дає тиші, його музичне полотно проходить через увесь фільм, задаючи темп, підкреслюючи атмосферу й виводячи напругу на новий рівень. Саме завдяки цьому навіть діалоги без дії звучать, як кульмінаційні моменти.
Та головне, чим чіпляє фільм — це баланс між видовищем і сенсом. У сучасному кіно часто трапляється проблема: творці женуться або за ефектами, або за складними темами, і одне неминуче страждає через інше. Тут же відчувається гармонія, кожна дія має свою вагу, кожна сцена рухає історію вперед, а водночас підживлює головну ідею.
“Одна битва за іншою” не зводиться до банальної боротьби двох сторін, це історія про ціну свободи, про те, як революція може ламати долі, народжувати героїв і водночас ставти причиною трагедій.
Враження від перегляду залишаються сильними ще довго після фінальних титрів. І справа не лише у видовищності чи драмі, а в тому, як фільм уміє грати з емоціями й очікуваннями. Це робота, що тримає до самого кінця, не дає розслабитися й залишає відчуття, що ти став свідком не просто чергової прем’єри, а події, яка точно ввійде в історію кіно. І коли думаєш про те, чому саме ця картина сприймається настільки потужно, відповідь лежить у комплексі — від гри акторів до деталей у постановці, від музики до відчуття живої історії, де немає чорного й білого, а є постійний рух уперед.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: