Цей матеріал – не редакційний
Це – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.
Схоже, що сучасний світ стабільно поринає у хаос і це єдина стабільність, яка йому світить найближчим часом. Результати виборів у демократичних країнах стають все більш непередбачуваними, а авторитарні режими — все більш агресивними. Тому виникає питання, чи можемо ми хоч якось прогнозувати наше майбутнє?
З одного боку, уже зрозуміло, що за результатами конфліктів 20-х років буде встановлено новий світовий порядок, але з іншого, абсолютно незрозуміло, яким буде цей результат. Тож, на перший погляд, відповідь на питання є негативною і можна на цьому завершувати. Але я пропоную не здаватися так швидко.
Моя ідея полягає у тому, що стан та розвиток певних технологій і галузей будуть формувати рамки нового світу в незалежності від результату економічних, політичних чи військових конфліктів.
До них я включаю енергетику, напівпровідникову промисловість, штучний інтелект та кібербезпеку. Щоб дати вам змогу сконцентруватися на кожній темі окремо і мати можливість вибрати те, що найбільше цікавить, я вирішив розбити цей допис на кілька частин. Сьогодні ми почнемо з розгляду сучасних технологій в енергетичній галузі, а також, як вони впливають на основних геополітичних гравців.
США
На початку ХХІ ст. прогнози видобутку нафти та газу в Сполучених Штатах Америки були вкрай песимістичними. Країна невпинно рухалася до тотальної залежності від імпорту енергоресурсів, що ставав все більш непередбачуваним. І в цей критичний момент, як у справжньому голлівудському фільмі, відбулася технологічна революція у сфері енергетики. Однак, це були не зелені технології, як ви могли подумати, а сланцева революція.
В той час, коли всі розмови точилися навколо вітряків, сонячних панелей і електромобілів, сланцева нафта та газ знову зробили США ключовим гравцем на світовому енергетичному ринку.
Не зрозумійте мене неправильно, я не є критиком зеленої енергетики, просто виступаю за більш реалістичний погляд на поточну ситуацію. Сьогодні у світі понад 80 % енергетичних потреб припадає на нафту, природний газ і вугілля. Енергетична перебудова, яка приведе нас до чистої енергії займе не одне десятиліття. А сланцеві технології уже тепер спричинили кардинальні зміни у геополітиці та світовому енергобалансі. Навряд чи Європа змогла б протистояти газовому шантажу Росії, якби не глобальний ринок СПГ і нові гравці, які на ньому з’явилися. Не думаю, що наші союзники затвердили б ембарго на російську нафту, якби Сполучені Штати залишалися одним з найбільших її імпортерів.
Сланцеві нафта та газ стали причиною справжнього ренесансу промисловості у США. Проте, це має досить несподівані результати. Ставши більш самодостатньою у плані енергоресурсів і економіки, Америка взяла курс на самоізоляцію. Спостерігається пряма залежність між збільшенням видобутку викопного палива і зменшенням зацікавленості у ситуації на Близькому Сході та й у світі загалом.
Саудівська Аравія, ОАЕ і Кувейт сьогодні володіють більшістю так званих вільних виробничих потужностей, тобто свердловинами, які не експлуатуються, але здатні швидко почати виробництво. Саме здатністю балансувати світовий ринок ці країни були такі важливі для Сполучених Штатів. Але ключове слово тут – були. Як ми бачимо тепер, обмеження ОПЕК+ на видобуток нафти так і не спричинили суттєвого росту її ціни. Адже, як тільки вона росла, Америка збільшувала видобуток і ціна знову падала. Восени 2018 року відбулася історична подія, США обігнали Росію та Саудівську Аравію і стали найбільшим виробником нафти у світі.
Здавалося, що для Америки це дає небачені до цього можливості та свободу дій, але також це була величезна спокуса зняти з себе тягар світового поліцейського та гаранта міжнародного права, і схоже на те, що вона їй піддалася.
росія
Ворога потрібно знати в обличчя, і що як не нафтогазовий комплекс є основою економіки цієї держави, яка ось уже третій рік веде проти нас загарбницьку та геноцидальну війну. Саме західні технології та інвестиції дали змогу Росії відновити занепадаючу галузь та стати енергетичною наддержавою. У свої кращі часи, на російський газ припадало 40 % від загального споживання в Європейському Союзі.
На критику такої небезпечної залежності, європейці відповідали мантрою про взаємовигідну економічну співпрацю. Але, як показала історія, коли справа стосується влади та амбіцій, для авторитарного лідера питання економіки відходить на другий план. Проте, помилилися не тільки західні політики. Як я уже згадував раніше, саме глобальні зміни на енергетичному ринку спричинені сланцевою революцією дали змогу ЄС швидко знайти альтернативу російському газу.
Залежність від імпортних технологій є на сьогодні Ахіллесовою п’ятою країни-агресора. Уже зараз технологічні санкції вплинули на російські плани по розробці арктичного шельфу, сланцевих родовищ та нових проектів по експорту скрапленого газу.
Звичайно, можна спробувати впровадити власні розробки, але це простіше сказати, ніж зробити. Складні сучасні технології вимагають великих людських та фінансових ресурсів. Такі великі капіталовкладення потребують глобальних ринків, щоб мати необхідний масштаб і змогу отримати прибуток, який дозволить подальший розвиток. Орієнтація на внутрішній ринок робить технологію дорогою та низькоякісною, що, своєю чергою, робить бізнес низькорентабельним, а то й зовсім збитковим. Доказом цієї тези є фактичний провал імпортозаміщення, яке було так розпіарене російською пропагандою.
Є ще варіант купити по паралельному імпорту чи напряму у Китаю. Однак, усім уже зрозуміло, що критичні чи просто важливі технології є ключовими для безпеки у сучасному світі, де росте кількість торгових воєн, митних зборів, обмежень і преференцій. Тому контроль за їхнім доступом буде тільки рости. З Китаєм також не все так райдужно, як може здатися, на перший погляд. Він володіє далеко не всіма аналогами західних технологій, а ті які є не завжди високої якості.
Крім того, КНР дуже непростий партнер. Він обмежує доступ іноземних компаній до внутрішнього ринку, а також неохоче ділиться власними технологіями, надаючи перевагу продажу промислових товарів домашнього виробництва. Китай із задоволенням купує дешеву російську нафту та газ, але приділяє велику увагу диверсифікації енергетичних ресурсів. Наприклад, китайська влада погодилася на будівництво газопроводу «Сила Сибіру», а от ще більш масштабний проєкт «Сила Сибіру 2» досі знаходиться у підвішеному стані.
Нажаль, західні санкції не зруйнують нафтогазову галузь чи усю російську економіку, але обмежать їхній розвиток і зменшать амбіції та можливості цієї держави-терориста.
Китай
Як не дивно, та іронічно, але саме Сполучені Штати, які є основним геополітичним суперником Китаю та, за сумісництвом, головним архітектором сучасної системи міжнародної торгівлі, стали тим спусковим гачком, що запустив китайську економіку. Головною подією, яка кінець кінцем призвела до «китайського економічного дива» було його приєднання до Світової організації торгівлі у 2001 році. Ще зовсім недавно китайська та американська економіки здавалися навіки пов’язані інтегрованими ланцюгами постачання, товарообігом, що сягав 700 мільярдів доларів та інвестиціями. У цій взаємозалежності Захід бачив шанс на демократичні перетворення у самому Китаї.
З погляду сучасності це виглядає дико наївним, але маємо те, що маємо. КНР використала західні інвестиції, щоб збудувати у себе розвинуту промисловість та інноваційну економіку. Разом з тим, вона обмежила доступ іноземним компаніям на внутрішній ринок, але при цьому сповна скористалася відкритістю західного. Саме Китай є тим фундаментом, що не дає впасти російській економіці, як і економікам таких країн, як Іран та КНДР. Крім того, він дуже агресивно поводить себе у Південнокитайському морі, намагаючись встановити над ним повний контроль. У чому ж причина такої поведінки?
Думаю, одна з відповідей криється у величезній залежності економіки КНР від енергетичних ресурсів.
Сьогодні на неї припадає майже 25 % світового споживання енергії. Попри ядерну та відновлювану енергетику, 85 % своєї енергії Китай отримує з викопного палива. Особливо критичними для нього є імпорт нафти і газу. Ще до 1980 року внутрішній видобуток нафти не тільки забезпечував потреби КНР, але й дозволяв її експорт. Проте швидкий економічний ріст прискорив споживання енергії і з 1993 року Китай є нетто-імпортером нафти, а її теперішній імпорт є найбільшим у світі та сягає 75 % від внутрішнього споживання. При цьому, Південнокитайське море — це основна магістраль для нафтового імпорту, де більша його частина проходить через вузьку Малаккську протоку.
Але не тільки безпека енергетичних потоків хвилює Китай. У 2023 році він вперше за понад два десятиліття поступився лідерством в імпорті товарів до Сполучених Штатів, де найбільшим імпортером стала Мексика. І ситуація буде тільки погіршуватися, а після обрання Дональда Трампа президентом США не за горами нові торгівельні війни. Це явно не додасть динаміки і так помірному росту китайського ВВП.
У зв’язку з цим, Євразійський континент стає ключовим для економічних інтересів КНР, тому не дивно, що ідея Нового «шовкового шляху» знову заполонила уми в керівництві Китаю. Цей проєкт позиціонує себе як альтернативу морській торгівлі, де домінують країни Заходу, хоча і має морську компоненту у своєму складі. Саме вона передбачає основну роль Південнокитайського моря та Малаккської протоки у торгівельних маршрутах.
Отже, в той час, коли енергетична незалежність США призвела до зменшення їхньої активності у світі, енергетична залежність КНР штовхає цю країну до більш агресивних дій у міжнародній політиці.
Європа
Літій-іонні акумулятори, сонячні панелі і вітрові турбіни були винайдені ще у далеких 70-х роках, як реакція на туманне майбутнє невідновлюваних джерел енергії. Проте, довгі роки вони залишалися нішевими продуктами на енергетичному ринку. Але під впливом кліматичних, екологічних, економічних, а також технологічних факторів, за останнє десятиліття ці винаходи зробили справжній стрибок у підвищенні ефективності та зменшенні вартості виробництва. Це дало змогу світу почати дискусію про енергетичний перехід, що полягає у досягненні вуглецевої нейтральності завдяки відновлюваним джерелам енергії.
Мабуть, Європейський Союз був тим геополітичним гравцем, який зробив найбільшу ставку на зелені технології.
Ще рано робити висновки про те, чи зіграла вона, однак можна з упевненістю сказати, що на цьому шляху були зроблені дві стратегічні помилки. Перша з них стосується занадто агресивного і непродуманого плану переходу на нові джерела енергії. Сонячні та вітрові станції є непостійними за своєю природою, піки та спади у їхній енергогенерації часто не збігаються з потребами споживачів, а потужностей для накопичення енергії, таких як промислові акумулятори, явно не вистачає. У цьому випадку зростає роль природного газу, як засобу балансування попиту і пропозиції електроенергії.
Затвердивши настільки амбітний план енергопереходу, Європа зробила величезну ставку на дешевий російський газ, чим можна пояснити просто маніакальну зацікавленість Німеччини у добудові «Північного потоку 2». І не даремно, адже без дешевих енергоносіїв, її економіка переживає зараз нелегкі часи. Іншою помилкою, яка в перспективі може привести ЄС у ще більшу залежність, тепер уже від КНР, була дещо наївна та непродумана політика субсидій і дотацій, що мала на меті прискорити будівництво сонячних та вітрових станцій. Її слабкою ланкою був дозвіл завозити сонячні панелі і вітрові турбіни будь-звідки.
Для Китаю відновлювальна енергетика та електротранспорт є шансом стати технологічним і економічним лідером у новому світі. Крім того, це можливість зменшити свою залежність від імпорту нафти та газу, а також пом’якшити гостроту екологічних проблем. Тож не дивно, що він також зробив ставку на ці галузі, надаючи їм державну підтримку і фінансування. Дуже швидко європейський ринок наповнили дешеві китайські продукти, що витіснили місцевих виробників. А потім, щоб не дати збанкрутувати уже власним компаніям через падіння цін, китайська влада створила для них внутрішній ринок, який має величезний потенціал. Усе це дало змогу КНР стати справжнім монополістом у сфері зеленої енергетики. Такий же фокус вони повторили з виробництвом літій-іонних акумуляторів та електромобілів.
Тож виникає питання, чи варті всі ці нові технології коштів і часу, які на них витрачаються? Думаю, що так. З кожним роком світ споживає все більше і більше енергії. А покривати її ріст за допомогою викопного палива стає уже небезпечно, і причина тут не тільки в глобальній зміні клімату, а й в локальних екологічних кризах, які спричиняють різноманітні захворювання серед населення, що своєю чергою негативно впливає на економічну ситуацію. Крім того, відновлювальна енергетика вимагає технологічних інновацій, які матимуть позитивний вплив на економіку в цілому.
Тому використання зелених технологій може, в перспективі, дати Європі такий потрібний їй поштовх у власному розвитку.
Здається, що європейці уже зрозуміли небезпеку, що несе економічна політика Китаю і почали захищати власний бізнес, але багато часу було втрачено, тож шлях буде нелегкий. З іншого боку, енергетична самодостатність Сполучених Штатів може зіграти з ними злий жарт. Певна заспокоєність своїм становищем на енергетичному ринку здатна сповільнити темп інновацій та призвести до втрати технологічного лідерства у цій сфері. Якщо подивитися більш глобально, то таке відставання в купі з наростаючим ізоляціонізмом США справить величезний ефект на міжнародну політику.
У випадку зменшення американського впливу на Європейський Союз, це місце займуть РФ та КНР, які можуть стати геополітичними конкурентами на цьому континенті. В свою чергу, Європа, а особливо її східна частина буде намагатися балансувати між ними, чим нагадуватиме країни Центральної Азії.
Як ви могли переконатися, технологічний прогрес справляє величезну, а інколи та вирішальну роль у світовій політиці та економіці. Тож продовжимо цю тему у наступному дописі, де ми розглянемо кібербезпеку і кібервійни з погляду геополітики та міжнародних відносин.
Цей матеріал – не редакційнийЦе – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: