Коли вийшов перший сезон «Останніх з нас», HBO фактично зробили неможливе — адаптували культову гру так, що вона спрацювала як самостійний художній твір, без потреби знати щось наперед. Атмосферний, трагічний і водночас цікавий, той сезон поставив дуже високу планку, перетворивши звичайну історію про заражених на болючу медитацію про любов, втрату і мораль у зруйнованому світі. Другий сезон виходив уже з іншим статусом — не просто «серед багатьох», а званий спадкоємець міцної історії, яка тепер зобов’язана не повторювати себе, а розвиватися. Чи вдалося творцям утримати баланс між ігровим каноном і власним баченням? Чи змогли вони знайти новий фокус, не втративши стару магію? І головне — чи варті нові рани тих старих шрамів, які ми вже встигли зростити в першому сезоні?
Плюси:
акторська гра (особливо Белла Рамзі), жорсткість сюжету, міцна драма, особливо Еллі, продовження лору, музика, якісний екшен
Мінуси:
просадки в темпі, деякі діалоги та сцени виглядають зайвими
«Останні з нас» / The Last Of Us
Жанр драма, фантастика, постапокаліпсис, …
Керівники проєкту Ніл Дракманн, та Крейг Мезін
У ролях Белла Рамзі, Педро Паскаль, Габріель Луна, Ізабелла Мерсед, Кейтлін Девер, та ін.
Прем’єра 13 квітня, 2025 року, Megogo
Другий сезон «Останніх з нас» мав стати вибухом. Після грандіозного першого — атмосферного, напруженого, драматичного, — продовження виглядало як шанс закріпити статус одного з найкращих серіалів останніх років. Але замість вибуху глядач отримав щось інше. Вдумливе, жорстоке і суперечливе. І хоча багатьом такий поворот може здатися кроком назад, насправді це крок убік — у нову тональність, до нових сенсів і нових ризиків.
Якщо перший сезон показував, як виживати у світі після апокаліпсису, то другий запитує: а що залишилось від тебе в цьому виживанні? І що з тобою зробить помста?
Цей сезон не просто змінює ритм — він змінює саму емоційну оптику. Ми менше гуляємо розбитими дорогами (акцент на два міста, одне яке розвивається і друге, знищений Сіетл), рідше зупиняємось на заражених і майже не маємо часу вдивлятися в деталі світу.
Натомість камера фокусується на людях, їх внутрішніх зламах, їх мотиваціях, їх люті й провинах. Серіал буквально замикається в персонажах — і в цьому його сила й одночасно слабкість.
Лор гри розкривається, але неквапливо: глядача знайомлять із Джексон-сіті, натякають на нові групи й кланову структуру, але роблять це не через гостроцікаві епізоди, а швидше побіжно, фоном до основної лінії. І хоча це збагачує всесвіт, відчуття відкритого, небезпечного світу, яке було у першому сезоні, трохи розчиняється.
Натомість історія стає глибшою в емоційному сенсі. Тут багато про втрату — особисту, раптову, незворотну. Серіал дуже чітко показує, що сварки, образи, мовчанки можуть стати останніми — і в цьому є страшна правда. Люди вмирають не тоді, коли ти встигаєш попрощатися. Вони вмирають раптово, залишаючи тебе з тим, що ти не сказав. І на цьому тлі тема помсти починає розквітати. Коли біль стає рушієм, складно лишатися людиною. Але й зупинитися вже не можна.
Серіал і цього разу не боїться жорстокості. Кожен удар тут має вагу, кожна смерть — наслідок. У фіналі це особливо відчувається: ніщо не забувається, і все повертається. І якщо комусь здається, що сцени насилля — це просто спроба шокувати, то ні. Це частина структури. Тільки через біль і кров у цьому світі можна дізнатися, хто ти є насправді.
З технічної точки зору — знову все на рівні. Декорації, костюми, світло, саундтрек — без нарікань. Музика Густава Сантаолальї знову ловить потрібні нотки — сум, тривогу і так далі. Екшен-сцени поставлені чітко й без перегибів — без хаосу, з класним монтажем, реалістичними трюками і відчуттям фізичної небезпеки.
Акторський склад тягне весь цей емоційний тягар упевнено. Педро Паскаль залишається харизматичним, навіть у сценах, де його герою доводиться бути не героєм, а людиною з брудом на руках. Ця людина здатна передати біль свого персонажа лише очима. Згадайте, яким був Джоель у сезоні першому: Педро передав увесь біль і тягар свого героя холодним, майже склянним поглядом, від смерті доньки, до моменту емоційної прив’язки Джоеля до Еллі. Неймовірний актор.
Габріель Луна додає глибини своєму персонажу, який у першому сезоні був радше тлом. Але справжній стрижень сезону — Белла Рамзі. Її Еллі цього разу проходить через внутрішнє пекло, і Рамзі грає це тонко, без надриву, але з тією правдою, яка болить.
І саме тут хочеться сказати важливе: хай би як хейтили акторку, хай би як обговорювали її зовнішність чи відповідність образу, — межа давно перейдена. Обговорювати гру — окей. Але цькувати людину за те, як вона виглядає — це не критика. Це гидота. Белла Рамзі — чудова акторка, і вона заслужила повагу, а не хейт. Зупиніться на секунду і подумайте будь ласка, що відчуває 19-річна дівчина, відкриваючі коментарі, чи твітер з відповідним хештегом. Булінг — не нормально.
І все ж, попри всі ці сильні сторони, другий сезон поступається першому. Атмосфера, той самий нерв постапокаліпсису, тиша перед пострілом, — усе це або зменшено, або відсунуто на другий план. Деякі сюжетні лінії відчутно затягнуті, деякі діалоги здаються зайвими, і в кількох сценах персонажі просто «ходять», без внутрішньої динаміки. Це просаджує темп і створює відчуття, що історія могла б рухатися швидше й рішучіше.
Та попри це, другий сезон «Останніх з нас» — це точно не провал. Це зміна вектора. Спроба заговорити про складне і неприємне, не втрачаючи при цьому поваги до першоджерела. І хоча ця частина вийшла менш видовищною, вона, можливо, чесніша. Бо врешті-решт, найстрашніше у світі, де всі виживають, — це те, що всередині тебе вже нікому вижити не вдасться.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: