Український письменник та військовий Ілларіон Павлюк вже встиг назавжди вписати своє ім’я в сучасну українську літературу як мінімум завдяки роману “Я бачу, вас цікавить пітьма”, що розійшовся накладом понад 160 тисяч примірників і перетворив автора на справжній комерційний феномен. Також відзначу чудову книгу “Танець недоумка”, яка має велику когорту своїх фанатів. Тепер письменник повертається з новим романом “Книга Еміля”, над яким працював п’ять років, і це вже не психологічний трилер, а міфологічно-темне фентезі з елементами магічного реалізму та глибокої психологічної драми. Яким вийшов цей твір, чи вартий він уваги та які в нього недоліки я розповім в рецензії нижче.

“Книга Еміля”

Автор Ілларіон Павлюк
Видавництво “Видавництво Старого Лева”
Мова Українська
Кількість сторінок 784
Обкладинка Тверда
Рік видання 2025
Розмір 130×200 мм
Сайт starylev.com.ua

В основі роману лежить історія дев’ятирічного хлопчика Еміля, який абсолютно не вміє спати. Його мама Ольга вчителька, і вона поступово втрачає пам’ять через нестерпне горе після смерті старшого сина Левка. Вона забуває власне ім’я, події, а іноді навіть не впізнає Еміля. Шукаючи спокою, вони тікають з теплого українського півдня на далекий засніжений північний острів, де тимчасово оселяються в порожній школі.

В один з перших днів на новому місці Еміль чує дзвінок старого телефона. Хлопчик підіймає слухавку і чує голос давно померлого брата Левка, який благає врятувати його та повернути назад. Цей дзвінок запускає карколомну подорож світами, де перед хлопчиком постають недитячі питання, складні події та неймовірні істоти зі скандинавської міфології. А ще саме від Еміля часто залежатиме доля світу.

Ілларіон Павлюк якось сказав, що його суперхіт “Я бачу вас цікавить пітьма” це темна книга про світле, а новий роман “Книга Еміля” це світла книга про темне. І це дійсно так, адже попри всю важкість тем про горе, втрату та сімейну травму, роман має якусь дивну світлу ауру надії. Проте читацькі відгуки в Інтернеті виявилися дуже різними, тому готуючись до написання цього матеріалу я, як завжди, пішов дивитися думки інших з приводу цієї книги та порівнювати їх зі своїми враженнями. Мушу сказати, що давно я не бачив настільки поляризованих відгуків, і несподівано усі вони збігалися з моїми думками.

Тож чи варто вам витрачати час на це монументальне видання популярного українського письменника майже на 800 сторінок? Щоб відповісти на це запитання, потрібно розібратися у тому, чим насправді є “Книга Еміля”. Адже спробувати вписати цей роман у вузькі рамки одного жанру означає вже на початку хибно зрозуміти авторський задум.

Ілларіон Павлюк майстерно створює багатошаровий текст, де темне фентезі на основі скандинавської міфології переплітається з психологічною драмою про горювання та елементами магічного реалізму. Тут повсякденна реальність пізньорадянських часів поступово змішується з містичними подіями, а далі закручується такий неймовірний сюжет, якому позаздрить навіть сам маестро Хаяо Міядзакі. До речі, саме його аніме мені постійно нагадувала ця книга. Якісь такі в мене асоціації.

Ілларіон Павлюк розповідав, що змінював більшість міфологічних назв в книзі, залишаючи багато прихованих сенсів та відсилань, але роман можна читати і без їх розгадування, отримуючи задоволення від самої історії. Це важливо знати та розуміти, бо саме надмірна символічність та забагато інтелектуальних квестів стали одним з найбільших каменів спотикання для частини аудиторії в інтернеті. Для мене їх також було забагато, тому я, напевно, приєднаюся до цієї когорти читачів.

Роман “Книга Еміля” сповнений психологічною глибиною і це попри свій фентезійний антураж. Насамперед це драма про горювання, адже мама Еміля Ольга постійно забуває хто вона така, і кожен день хлопчик нагадує їй про усі важливі події, які вона хоче забути через велике горе. І тут, постає складне питання чи варто нагадувати людині про те, що вона прагне забути? І чи є право у дитини змушувати матір пам’ятати, якщо ця пам’ять вбиває її зсередини?

Ілларіон Павлюк пише легко та динамічно, що є серйозним плюсом для наявного обсягу книги у майже 800 сторінок. Роман кінематографічний, екнеш сцені описані майстерно, діалоги реалістичні та захопливі. Автор часто змінює точки зору, що дозволяє показати події очима різних учасників і покращує розуміння загальної картини, яке тут часто точно необхідно.

Як ви зрозуміли, і бачите на світлинах, це книга-цеглина, але вона читається на диво швидко, хоча й вимагає концентрації. Це не легкий трилер для швидкого читання в метро, а радше медитативна мандрівка, що вимагає уваги та емоційного залучення.

І отут я не згоден, хоч і погоджуюся з тим, що подорож Дев’ятьма Світами, криниці Долі, маяк як точка перетину міфологій та інші фантастичні елементи роману часто перетворюються на заплутану мішанину. Проте це й є важливий спосіб показати травму головного героя, а ще горе його матері. Саме через подібні фантасмагоричні події та вигадані елементи герої простіше проживаються своє горе, мають шанс його подолати та жити далі.

Але все ж відзначу, що читач іноді дійсно може відчувати себе втомленим від постійного розгадування накиданих автором символів, алюзій та прихованих сенсів. Іноді хочеться просто переживати історію, а не складати інтелектуальний пазл і от якраз з цим “Книга Еміля” часто не справляється.

Частина авдиторії також вважає головного героя Еміля надто ідеалізованим та кмітливим для свого дев’ятирічного віку. Але це вони напевно давно, чи взагалі, не читали романи Стівена Кінга. Його диті часто набагато розумніші та відважніші за дорослих і ніхто наче на це не нарікає. А хлопчик Еміль інколи реально діє та міркує як дорослий, проте я це пояснюю особистими обставинами, його незвичністю та горем у родині, яке змусило цього персонажа швидко подорослішати. От і все.

Є скарги й на затягнуті описи різних приколів з часом та реальністю, а ще на багато хаотичних подій. І тут я згоден, бо іноді в мене виникало відчуття, що автор перемудрив, коли намагався вмістити в один, хоч і великий роман, так багато ідей, шарів, відсилок тощо.

Водночас саме ця складність, фактична вимога до співтворчості й розгадування символів комусь дуже подобається і саме від цього вони в захваті і я їх також розумію. Саме вони бачать у “Книзі Еміля” вдале поєднання психологічної драми та темного фентезі, порівнюють Павлюка з Нілом Ґейманом та Реєм Бредбері, захоплюються кінематографічністю, професійно пропрацьованим фіналом та глибокою роботою з темами травми і втрати. Ну й куди ж без стосунків батьків і дітей.

Саме видання виглядає гідно. В нього тверда палітурка, офсетний папір і якісний друк. Обкладинку та суперобкладинку створювала творча студія “Аґрафка”, і вона відразу сигналізує про жанровість твору, принаймні про його фантосмагоричність. Ілюстрацій тут немає, як і мап (хоча суперобкладинка і є фактично мапою), але є лясе, за що я дуже вдячний, та колірний зріз.

Тож чи варто вам читати “Книгу Еміля”? Це вже залежить від того, чого ви від неї очікуєте. Якщо ви любите, коли буденність переплітається з міфологією, цінуєте інтелектуальні квести, багатошарові світи та приховані сенси, якщо готові витратити час на розгадування символів і не боїтеся складних психологічних тем про горе та втрату, тоді це видання точно для вас. Якщо ж ви шукаєте легкого швидкого читання або волієте читати прості історії без багатошарового символізму, то, напевно, краще проходити повз. Або прочитати “Я бачу, вас цікавить пітьма” чи “Танець недоумка”. Вони легші та простіші, хоча сенсів та важливих тем там також є дуже багато.