Александр Дюма-батько написав свій роман «Три мушкетери» у 1844 році. Навряд чи письменник міг припустити, наскільки величезний пласт для екранізацій він заклав у своєму творі для майбутніх поколінь. Число адаптацій йде мало не на сотні, а трапляються серед них доволі екстравагантні варіанти на кшталт мультфільму «Барбі і три мушкетери». «Три мушкетери: Д’Артаньян» 2023 року — чергова спроба підступитися до безсмертної класики. Розповідаємо в рецензії нижче, якою вона вийшла.
«Три мушкетери: Д’Артаньян» / The Three Musketeers: D’Artagnan
Жанр пригоди
Режисер Мартен Бурбулон
У ролях Венсан Кассель, Єва Грін, Франсуа Сівіль, Ромен Дюріс, Піо Мармай
Прем’єра кінотеатри
Рік виходу 2023
Сайт IMDb
Юнак Шарль Д’Артаньян (Франсуа Сівіль) хоче допомогти молодій дівчині, на яку напали. Але в результаті такого благородного поклику хлопця ледве не вбивають. Потім Д’Артаньян вирушає до Парижа, щоб стати одним із мушкетерів — а заодно помститися кривдникам. Низка знайомств і випадковостей перетворюють особисті труднощі героя на справу державної важливості. Д’Артаньян опиниться в самому центрі інтриг.
Під час перегляду фільму слід розуміти, що це лише перша частина історії. Знімальна команда знімала паралельно відразу дві кінострічки. Реліз другої частини під назвою «Три мушкетери: Міледі» запланований на грудень 2023 року. Комусь може здатися, що знімати одразу два фільми за настільки обридлим усім першоджерелом — це надто самовпевнене рішення. Але у випадку «Трьох мушкетерів: Д’Артаньян» жодних питань не виникає.
Адже це чудове кіно. Одна ця фраза вже звучить досить дивовижно, бо за роки від написання Дюмою оригінальної роботи людство побачило найрізноманітніші адаптації історії про трьох мушкетерів і все, що з ними пов’язано. Тому повторення вкотре пройденого матеріалу може комусь здатися відразливим.
Однак секрет фільму якраз і полягає в тому, що він не намагається вигадувати щось зайве. Місцева історія не перетворює оригінал на постмодерністське висловлювання чи метанаративну головоломку. Якраз навпаки.
«Три мушкетери: Д’Артаньян» доволі точно слідує всім основним елементам роману. Тільки ось він загортає в настільки захопливий формат, що відірватися неможливо.
Взяти, наприклад, місцеві локації. Штучних декорацій, створених спеціально для фільму, тут майже немає. Натомість нам пропонують дивитися на справжні красоти Франції, які повняться історичними пам’ятками та просто красивими краєвидами. А операторська робота і різні режисерські прийоми тільки підкреслюють відмінну візуальну частину фільму.
Також не скупиться кіно на екшен-сцени. Вони тут навмисно барвисті, що суперечить тренду на «тактильність» кожної битви у фільмах після років, під час яких глядач має відчути кожен удар. «Три мушкетери: Д’Артаньян» іншу, більш класичну дорогу. Битви тут такі ж красиві, як і Франція навколо.
Краса і легкість того, що відбувається, ніби були поставлені на догоду всьому. Через це в історії вистачає пишномовних, трохи неприродних діалогів та різних подібних моментів. Усе заради занурення глядачів в атмосферу пригоди. Тут герої завжди зможуть розкрити всі таємниці та домогтися справедливості, а всі лиходії будуть покарані.
Така цілеспрямована інфантильність сценарію дає змогу розслабитися і відірватися від реальних проблем. Саме для цього колись придумали кінематограф.
Утім, підзаголовок другої частини натякає нам, що і тут не все так просто. У фільмі Міледі (Єва Грін) вийшла найчарівнішим персонажем. На це працює опрацювання її образу, а також переконлива акторська гра самої Грін. Міледі вабить до себе крізь усі свої маніпулятивні прийоми.
Романтичної лінії у фільмі практично немає.
Багато американських кінокомпаній вбачали в історії Д’Артаньяна винятково підґрунтя для романтики, в якій усі інтриги та битви були лише тлом для зближених закоханих сердець. Але режисер Мартен Бурбулон вирішив відійти від стереотипів. Він зняв наповнене екшеном і колоритом Франції видовище, яке закохує в себе і не відпускає від екранів усі 120 хвилин хронометражу.
Тут уже зовсім не важливо, наскільки заїждженим сьогодні бачиться оригінальний роман. Адже якщо з нього виходять роботи такої якості, то, ймовірно, це і є ознака справжньої класики. І не менш справжнього гідного ставлення до неї від знімальної команди.