2 лютого на платформі Prime Video вийшов шпигунський комедійний серіал «Містер і місис Сміт». За словами одного з творців та виконавця головної ролі Дональда Гловера це шоу є не рімейком, а переосмисленням однойменного комедійного бойовика з Бредом Піттом та Анджеліною Джолі у головних ролях. У рецензії нижче розповідаємо, що саме переосмислили Гловер і команда авторів, як це відбилося на результаті та наскільки обґрунтовано виглядає існування проєкту в цілому.
Плюси:
творці майже нічого не беруть від успішного попередника та натомість пропонують власну історію та в усіх сенсах зовсім інших героїв; наявність дотепної комедійної складової та якісно написаних діалогів; хороша взаємодія головних героїв; шпигунський екшн вдало інтегрується у історію про стосунки у шлюбі; велика кількість зіркових гостьових появ; дотепні відсилання до фільму
Мінуси:
часом діалоги тривають надто довго; екшн-складова посунута на другий план; стриманий тон, неквапливість оповіді сподобається не всім; в контексті порівняння з фільмом, нехай навіть абсолютно не прийнятним, в очах глядача серіал напевно виглядатиме суцільним провалом
«Містер і місис Сміт» / Mr. & Mrs. Smith
Жанр шпигунський комедійний бойовик
Шоуранери Дональд Гловер, Франческа Слоан
У ролях Дональд Гловер, Мая Ерскін, Паркер Поузі, Пол Дано, Рон Перлман, Джон Туртурро, Сара Полсон
Прем’єра Prime Video
Рік випуску 2024
Сайт IMDb
Він — темношкірий бородань з трьома сотнями баксів у кишені, який любить червоні куртки та телефонує матері п’ять разів на день. Вона — похмура азійка, що мало посміхається, уникає людей і замість спілкування з ними віддає перевагу дозвіллю з котом Максом. Ці двоє проходять співбесіду у надсекретній шпигунській організації та стають її новими агентами. Вони отримують розкішне житло та зобов’язуються вступити у фіктивний шлюб, де їм належить прикидатися містером і місис Джоном і Джейн Сміт.
Кожного тижня новоспечена пара отримує нове завдання у текстовому чаті від загадкового куратора та занурюється у серію небезпечних пригод в стилі Ітана Ганта. Але дуже скоро натхненні першими успіхами на ниві шпигунства містер і місис Сміт порушують власну домовленість та демонструють справжні романтичні почуття одне до одного. Звісно, цей фактор внесе помітні корективи у життя химерного подружжя.
Один з авторів і виконавець титульної ролі Дональд Гловер наголошував, що його творіння — саме переосмислення однойменного хіта 2005 року, а не його рімейк. Це помітно ще по синопсису і відчувається з дебютних кадрів.
До речі, версія з Піттом і Джолі теж була не першою: ще у 1996 році на телеканалі CBS вийшов серіал про Смітів, які були секретними агентами. Головні ролі тоді виконали Скотт Бакуло та Марія Белло, втім, вже після 9 епізоду з 13 відзнятих шоу закрили через низькі рейтинги.
Якщо ж все-таки дивитися на цей проєкт крізь призму порівняння з фільмом, зокрема як на сучасну інтерпретацію досить успішного комедійного бойовика середини нульових з двома суперзірками у кадрі, тоді, напевно, це буде 1 з 10. Але в тому-то і заковика, що новий «Містер і місис Сміт» настільки інший за стилем, настроєм, виконанням, змістом тощо, що будь-яке порівняння не буде мати жодного сенсу.
У першій же сцені з приємними камео творці показово знищують підхід попередника і ніби попереджають, що він морально застарів. Перед глядачем постає не легковажна і захоплива пригода двох убивчих секс-символів з автоматами напереваги, а більш приземлена, реалістичніша історія. У ній неспішно досліджуються стосунки у шлюбі та немає місця голлівудським масштабам, ефектним кружлянням камери, пафосній стрілянині в слоумо.
Існування серіалу цілком обґрунтоване навіть попри сумнівність усього задуму і початковий скептицизм з боку частини глядачів. Проєкт виявився істотно кращим, ніж можна було очікувати, і достатньо кумедним, не дивлячись на серйозність.
Місцева оповідь в основному зосереджується на діалогах, написаних дійсно непогано, щоправда, часом їх не завадило б скоротити. Шпигунсько-екшенові пристрасті скромніші за ті, що були у Бранджеліни, та відходять на другий план. Є сенс назвати їх тлом для розвитку стосунків головних героїв, адже небезпечні пригоди лише доповнюють загальну картину та служать випробуваннями для Смітів, перевіряють їхню здатність до командної роботи.
Кожен епізод — нова місія з інструкціями у ноутбуці та новою локацією, наче в Hitman. Але головна фішка у тому, що кожна з них дотепно і метафорично зіставляється з певним періодом подружнього життя. На це недвозначно натякають і назви серій.
Наприклад, у «Першому побаченні» дивна парочка опиниться у кафе та прогулюватиметься у парку. «Перша відпустка» припускатиме подорож до гірськолижного курорту. У «Ви хочете дітей?» Смітам доведеться ледь не нянчитись з примхливим Роном Перлманом — тим ще дитям.
На початкових етапах продакшену роль місис Сміт була закріплена за Фібі Воллер-Брідж — співавторкою «Не час помирати» та виконавицею ролі Гелени у торішньому блокбастері «Індіана Джонс і реліквія долі». Але розбіжності у поглядах з Гловером у неї почалися ще поза екраном, до початку знімань, тож на її місце прийшла Мая Ерскін. Разом з Гловером у них вийшов енергійний дует, який чудово взаємодіє на комедійному рівні.
Так, Гловер — зовсім не Бред Пітт, а Ерскін — вже точно не Анджеліна Джолі. Однак тут і не потрібно ними бути, адже це принципово інші персонажі, котрі існують в абсолютно іншій площині. Якщо вже і порівнювати героїв з якоюсь парою з голлівудського блокбастера, то у Смітів назбирається більше спільного з Джеком і Вікторією із «Світу забуття» Джозефа Косинського. Там теж союз нав’язувався керівництвом, з яким потім контактувала дамочка, а у мужика хтось з’являвся на стороні. І це не кажучи про наявність так званих колег.
У підсумку цей серіал про те, що всі ми певною мірою містер і місис Сміт. З власними злетами і падіннями, перемогами і поразками, труднощами, радощами, сварками і поперемінним бажанням то зацілувати, то придушити одне одного подушкою уві сні.
«Містер і місис Сміт» виявився далеко не видатним, але цілком нормальним, вартим уваги серіалом, який вдасться сприймати виключно з позиції повного абстрагування від повнометражки Дага Лаймана. У зворотному випадку є всі шанси щиро зненавидіти його. Але піти шляхом найменшого опору і піддатися передчасній упередженості щодо цілком амбітної провокації від тутешніх авторів — це безмежно нудно.