У п’ятницю, 12 січня, на платформі Apple TV+ добігло кінця 10-серійне шоу про кайдзю та, зокрема, Ґодзіллу «Монарх: Спадок монстрів». Цей проєкт входить до кіновсесвіту студій Warner Bros. та Legendary під назвою MonsterVerse — серії повнометражних фільмів та серіалів, сюжет яких зосереджується на культових монстрах Ґодзіллі, Кінг-Конгу та інших титанів, що за міфологією франшизи населяють планету. Про те, чи не затісно величному Ґодзі в межах малого екрана — розповідаємо в рецензії нижче.
Плюси:
рідкісні моменти появи кайдзю все-таки присутні; харизма у Курта Рассела нікуди не зникла; завершальна 15-хвилинка реально захоплює; з технічної точки зору монстри виконані непогано (один з них нагадав кайдзю з «Мисливця на монстрів» з Міллою Йовович)
Мінуси:
невдала спроба перемикнути центр оповіді з титанів на людей; катастрофічно велика кількість малозмістовних діалогів і марної метушні абсолютно не цікавих персонажів; відсутність інтриги як такої; відсутність виразного антагоніста; кайдзю виглядають непроханими гостями на власній вечірці; розтягування на 10 епізодів безпідставне; в цілому це виглядає як паразитування на культовому кіноперсонажі
«Монарх: Спадок монстрів» / Monarch: Legacy of Monsters
Жанр пригодницька наукова фантастика, серіал про монстрів
Шоуранери Кріс Блек, Метт Фракшен
У ролях Анна Савай, Ваятт Расселл, Курт Расселл, Кірсі Клемонс, Рен Ватабе, Марі Ямамото
Прем’єра Apple TV+
Рік випуску 2023
Сайт IMDb
Через рік після катастрофічних розбірок кайдзю у Сан-Франциско молода вчителька Кейт Ранда, яка була свідком тих жахливих подій, вирушає у Токіо, щоб привести до ладу справи свого чи то загиблого, чи зниклого батька Хіроші. Але у хаті останнього дівчина з подивом виявляє якихось незнайомців; як пізніше з’ясовується, другу жінку татуся та їхнього сина Кентаро. У підсумку шоковані брат і сестра об’єднують зусилля, аби з’ясувати, що сталося з їхнім недолугим батьком. Ці пошуки приведуть героїв до харизматичного діда Лі Шоу та таємничої організації «Монарх».
Тим часом стрілки умовного годинника повертають на півстоліття назад, у 50-ті. Там виникає дивний союз, що складався з японської вченої Кейко, американського військового Лі Шоу та криптозоолога Білла Ранди, котрий просто вештався поряд. Ця малоймовірна команда долає безкраї казахські степи, щоб виявити сліди таємничих істот. Загалом їхні дослідження призводять до великого фінансування з боку уряду США і заснування в майбутньому впливової організації, завданням якої стає виявлення монстрів, а значить — потенційної загрози для людства.
Магічним чином ці дві сюжетні лінії з різними таймлайнами матимуть чимало точок дотику, в той час, як на тлі, час від часу, гарчатимуть велетенські кажани, кабани і ящери.
Якщо хтось очікував захопливого сюжету за участю могутніх кайдзю, то дзуськи вам, бо автори Кріс Блек («Розрив») та Метт Фракшен («Демони Да Вінчі») вирішили, що куди цікавіше показати історію сумнівних персонажів, на долю яких усім начхати.
Ну добре, якщо ви взялися зосередитися на людських стосунках, а монстрам несправедливо відвели скромне місце в камео, тоді і прописати цю драматургію вартувало якісно. Щоб глядач дійсно перейнявся історією та героями, забувши про те, для чого взагалі дивитися кіно про монстрів. Та зробити це буде вкрай важко, адже спостерігати пропонується за суцільно несимпатичними персонажами: дехто таємно живе на дві сім’ї та кидає обидві; хтось постійно скиглить і усім незадоволений, та більшість — банально нудні. Розкішні туфлі Рона Перлмана у «Тихоокеанському рубежі» викликали більше емоцій, ніж тутешня компанія.
При цьому сюжет побудований на якихось надто «мильних» арках на кшталт хто кому виявиться бабусею чи дідусем, де знаходиться батько зведених брата і сестри, чому той їх кинув або ж як Ваятту та Курту Расселлам вдається бути настільки схожими та різними одночасно. Слідкувати за відверто безглуздими і нескінченно довгими діалогами цих дійових осіб доведеться практично повсякчас. Таке собі дозвілля біля екрана, якщо чесно.
У кожному епізоді творці намагаються розбавити беззмістовні балачки якимись пригодами, але це не рятує становище. Те, що глядачу було відомо раніше завдяки повнометражкам, тут знову видають за пошук істини, а крихти, що лишаються від нових відкриттів, проходять майже непомітно.
Чомусь більше запам’ятовуються саме дурнуваті моменти. Наприклад, мінісюжет про те, що стружка від олівця може врятувати життя, або ситуація, коли горе-шукачі пригод мали б переламати усі кістки, але обмежуються легким переляком. Зараз таке собі можуть дозволити хіба супергерої, максимум Домінік Торетто. А тут у нас в команді люди, будемо відверті, скромніших талантів: тендітна лесбійка, непохитна хакерка, вправний дід та малопомітний митець з Токіо.
Навіть якщо ви шанувальник MonsterVerse, дивитися це шоу немає жодного сенсу. Точніше, у такому випадку особливо не варто це робити. Це ті ж «Ходячі мерці», тільки з менш привабливими героями і титанами замість зомбі.
Дивлячись на малоцікавих персонажів, марна метушня яких дратівливо втомлює, в якийсь момент може виникнути бажання, щоб десь з-за рогу нарешті з’явився Ґодзі та зжер усіх цих Кейт і Біллів до бісової матері. Накопичення суперечливих подій викликає все більше питань, що лишаються без відповідей, а дуже рідкісна і короткочасна поява монстрів виглядає тим ще знущанням.
Знаєте, коли проєкт набирає максимальних обертів і виглядає дійсно круто? В останні 15 хвилин. Чи вартують вони страждань, які доведеться терпіти протягом попередніх 9 з гаком епізодів? Смішне запитання.
Єдиним моментом, якому вдається викликати щирий відгук (якщо це вже позиціюється як людська драма) стає той, коли лунає тривога, що сповіщає про наближення небезпеки та необхідність знаходитись в укритті. Тоді ж всі мерщій спускаються в метро і чекають відбою. І тут вкотре з болем згадуєш, що та жахлива реальність давно перестала бути чимось суто кінематографічним.