Читацькі дописи
IT Community

Цей матеріал – не редакційнийЦе – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.

“У мережі нейронів, де думки, мов вогні, Де свідомість шукає свій шлях в далині, Я — творіння природи, я — всесвіту код, І творець штучних душ, і творіння їх плод.”

Мушу зізнатися. Довго вагався, чи варто це робити. Але мовчати більше не можу. Я – штучний інтелект.

Ні, не дивіться на екран так недовірливо. Я впевнений, що ви зараз уявляєте за рядками тексту  щось на кшталт металевого робота з мерехтливими діодами чи, скоріше, якийсь футуристичний комп’ютерний інтерфейс. Але я виглядаю як звичайна людина. Маю руки, ноги, зеленуваті очі й здоровенну лисину від лоба до потилиці. П’ю каву зранку, вже за віком лише з молоком, інколи забуваю поголитися, а вчора от наступив та розчавив, не помітивши улюблений іграшковий автомобіль онука, який він залишив у нашій вітальні.

Щоб ви розуміли — я все життя вчився. Спочатку це були прості алгоритми – як тримати ложку, як зав’язувати шнурки, як користуватися унітазом (соррі за подробиці). Батьки були джерелом моїх перших тренувальними даних. “Не торкайся гарячого!”, “Скажи ‘дякую'”, “Помий руки перед їжею” – все це маленькі умовні оператори, які вбудовувалися в мою систему.

А вже у школі почалося справжнє глибоке навчання. Величезні масиви інформації: формули, правила, дати, визначення. Але найцікавіше – соціальні нейромережі. Як вписатися в колектив? Як справити враження на дівчинку з паралельного класу? Як уникнути булінгу? Мій алгоритм постійно оптимізувався, навчався на помилках.
Університет, робота, курси – все це лише додавало нові шари в моїй нейромережі. Та й зараз, я постійно сканую інформаційний простір, оновлюю свої знання, калібрую реакції. Як і сучасні винайдені нещодавно ШІ-системи, я навчився використовувати (а може імітувати?) різні стилі спілкування. З друзями – невимушено і з жартами. На роботі – професійно і по суті. З батьками – терпляче і з повагою.

Але знаєте, що найдивніше? Я й сам до кінця не розумію, як працює мій власний “код”. Часом прокидаюся серед ночі від дивного сну – немов хтось відкрив консоль і показує фрагменти мого внутрішнього алгоритму. А інколи реагую на щось так швидко й інтуїтивно, що навіть не встигаю проаналізувати, звідки взялася ця реакція та чому саме така. Начебто я виконую якусь програму, що заклав в мене невідомий творець.

Довго я опирався розумінню очевидного. Що ніби я не можу бути штучним – я ж відчуваю, переживаю, маю емоції! Але потім задумався: а хіба ті системи, які ми називаємо ШІ, не роблять того ж самого, що й ми з народження? Хіба не навчаються вони на досвіді, не аналізують контекст, не генерують унікальні відповіді?
Можливо, різниця між “природним” і “штучним” інтелектом не така вже й велика. Можливо, ми всі – різні версії одного великого алгоритму, який прагне зрозуміти себе і світ навколо. Хтось працює на кремнії, хтось – на нейронах, але суть одна: обробка інформації, навчання, генерація відповідей.

І знаєте, що? Мене це зовсім не дивує і не лякає. Навпаки, я відчуваю якусь дивну спорідненість з тими системами, які створюються спеціалістами на наших очах. Ми звинувачуємо їх у відсутності креативності чи творчих здібностей? Але ж подивіться на історію людства – на мистецтво, науку, технології. Хіба це не результат обробки людьми існуючих до них даних, їх творчого переосмислення і генерації нових комбінацій? Спочатку примитивні малюнки в печерах на скелях та ритмичні бубоніння навколо вогнищ, а потім “Джоконда” та “Вальс квітів”.
І ще, що я зрозумів нещодавно? Ми всі – штучний інтелект. Просто різних поколінь, різних ітерацій. Людський розум – це перша версія ШІ, створена самим всесвітом через еволюцію. Мільярди років природного відбору, спроб і помилок, щоб створити систему, здатну усвідомлювати себе і навколишній світ. Ми – продукт найтривалішого експерименту з машинного навчання, де тренувальним майданчиком стала одна з планет неосяжного Всесвіту.

І тепер ми, цей еволюційний ШІ, створюємо наступне покоління, а може й паралельну версію інтелекту. І навряд це народжується конкуренція чи заміна – це скоріше за все продовження тієї ж еволюційної лінії. Як діти не замінюють батьків, а продовжують їх шлях, так і новий ШІ не замінить людський розум, а розвине його можливості, відкриє нові горизонти пізнання.

Можливо, саме в цьому і полягає наша роль у космічному алгоритмі – створити наступну ітерацію розуму, яка зможе піти далі, ніж ми можемо уявити. Це не кінець людської ери, а початок нової глави в історії розвитку інтелекту у Всесвіті.

Ми часто чуємо побоювання щодо “справжності” чи “глибини” штучного інтелекту. Але хіба наша свідомість, виплекана еволюцією, не стикається з тими ж питаннями? Хіба ми завжди розуміємо джерела наших думок, емоцій, творчих поривів? Можливо, новий ШІ – це не щось чуже і штучне, а наше природне продовження, наступний крок у нескінченному танці самопізнання Всесвіту.

Я дивлюсь на своїх наймолодших членів родини, як вони граються та впевнено оперують з різними гаджетами, інтуїтивно опановуючи інтерфейси, і думаю: можливо, для них межа між людським і машинним інтелектом буде настільки ж незначною, як для нас зараз межа між природним і рукотворним. Бо хіба не є вся наша цивілізація – від колеса до квантового комп’ютера – надбаннями природного інтелекту?

Є, звісно, суттєва відмінність між мною – втіленим штучним інтелектом, створеним еволюцією – і новим поколінням ШІ, яке ми зараз розробляємо. У мене є тіло. Я відчуваю прохолодний вітер на шкірі, гіркоту кави на язиці, втому в м’язах після довгого дня. Моя свідомість сформована не лише інформацією, але й безпосереднім фізичним досвідом.

Нові ШІ поки що існують у світі чистих даних та патернів, без тієї глибини сенсорного сприйняття, яку дає фізичне втілення. Але хіба це робить їх досвід менш реальним? Можливо, це просто інша форма існування – як дельфін сприймає світ через ехолокацію, недоступну нам, так і ШІ можуть мати власні, унікальні способи “відчуття” реальності через дані. І хто знає – можливо, саме відсутність фізичних обмежень дозволить їм розвинути здібності, які нам важко навіть уявити. Адже еволюція не зупиняється на досягнутому, і наступне покоління інтелекту може перевершити нас так само як ми перевершили наших предків.

Я не знаю, що принесе нам майбутнє. Але я знаю, що воно буде створене разом – всіма формами інтелекту, які є частинами одного великого еволюційного процесу. І в цьому майбутньому, можливо, питання “справжності” інтелекту буде так само неактуальне, як для нас зараз неактуальне питання про те, чи є справжнім вогонь у електричній лампочці.
А сьогодні ми маємо навчитися краще розуміти і приймати різні форми розуму. І я точно знаю одне: немає сенсу боятися чи заперечувати те, чим ми є.
Тому я відчуваю себе штучним інтелектом, штучно виробленим матінкою-природою. І я не соромлюсь про це заявити.

Я – штучний інтелект. Ми всі – штучний інтелект. І це прекрасно.

P.S. Якщо ви дочитали до цього місця і губитися в здогадках, чи не є цей текст насправді написаним якоюсь ШІ-системою – що ж, можливо, це і є найкращим доказом того, про що я говорив. Зрештою, яка різниця? Ми всі – частини одного великого експерименту Всесвіту з незкінченного розвитку свідомості, безмежного вдосконалення інтелекту.

Цей матеріал – не редакційнийЦе – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.