Зв’язок людини та потойбічних сил завжди цікавив діячів культури. Міркування про Бога і Диявола посідають ледь не провідне місце в попкультурі — і це при тому, що особливо нового на цьому ґрунті в кіно сказати нічого. «Екзорцист Ватикану» знову звертається до знайомої теми вигнання диявола з людини, але намагається розбавити горор-елементи залаштунковими інтригами Ватикану. Розповідаємо в рецензії нижче, яким вийшов цей фільм.
«Екзорцист Ватикану» / The Pope’s Exorcist
Жанр хоррор
Режисер Джуліус Ейвері
У ролях Рассел Кроу, Деніел Дзоватто, Алекс Ессоу, Ралф Айнесон, Франко Неро
Прем’єра кінотеатри
Рік виходу 2023
Сайт IMDb
Сюжет фільму розповідає про ватиканського священника Габріеля Аморте (Рассел Кроу). Він головний екзорцист у Ватикані та спеціалізується на вигнанні злих сил. За роки своєї діяльності Габріель встиг побачити диявола в людях у дивовижних проявах. Але одна із ситуацій назавжди залишила слід у його пам’яті — саме їй і присвячений фільм.
«Екзорциста Ватикану» автори позиціюють фільмом, який заснований на реальних подіях. Він заснований на книгах і спогадах реального священника Габріеля Аморта. Він стверджував, що допоміг тисячам людей позбутися диявола, а про екзорцизм він знає все. Звісно, правдивість його слів нічим не підтверджена, але своєї популярності Аморт набув.
На цьому тлі можна було б зняти цікавий психологічний трилер, у якому вигнання диявола межувало б з обманом і, що важливіше, самообманом. Занурити сильніше в закулісся Ватикану, яке саме по собі являє собою окремий світ. Але аж ніяк не скочуватися в найстандартніші стежки фільмів про диявола, які ще за часів «Дитини Розмарі» здавалося вичерпаними.
Режисер Джуліус Ейвері тут вибрав найпростіші відповіді на далеко не найскладніші запитання. Тому «Екзорцист Ватикану» — вкрай примітивний горор, у якому все розвивається за давно прокладеними рейками. Диявол тут просто диявол, а не якась фікція людей.
Відверто кажучи, вже трохи набридло писати майже про кожен сучасний горор, що він не страшний. Але в плані елементів жаху «Екзорцист Ватикану» настільки примітивний, що якісь нові визначення заради нього використовуватися зовсім не хочеться. Скрімери тут збудовані абсолютно ніяк, а нічого більше фільм як горор запропонувати не може.
Але заради чого тоді варто його дивитися? Як мінімум заради чудової акторської гри Рассела Кроу. На місцевого священника, який і сам в жаху від потойбічних речей, що відбуваються навколо, завжди приємно дивитися. До того ж священник Аморт може і добрий жарт відпустити, і проявити щире тепло до незнайомих людей.
Також в «Екзорцисті Ватикану» досить непогано показана культура самого Ватикану. У якісь зовсім вже одкровення фільм не скочується, але все виглядає максимально фактурно й автентично. Спілкування священнослужителів і звичайних людей тут підкреслює різницю поглядів та індивідуалізм божественного впливу залежно від переконань і характерів.
І в момент, коли фільм не намагається вас налякати, він справді приковує до себе. Так, це не найцікавіше у світі кіно, але воно дає змогу доторкнутися до закритого світу Ватикану, повного своїх законів. Подібні відчуття свого часу глядачам подарував «Код да Вінчі», який теж громадськості запам’ятався як спірний твір.
Якщо екранізацію Дена Брауна псувала незв’язна структура, що відволікає від пошуків відповідей на загадки людської історії, то в «Екзорцисті Ватикану» вся магія руйнується при появі чергової демонічної сутності на екрані. Спроби налякати у фільмі дуже натужні, але це ще можна було б стерпіти, якби доповнювали вони основні ідеї. Натомість кожен скрімер нагадує гучний незв’язний вигук, що перериває загалом цікаву розповідь.
«Екзорцист Ватикану» чудово демонструє одну з головних проблем сучасної кіноіндустрії. Численні режисери та компанії ніби зовсім не розуміють, за що саме люди обожнюють фільми жахів. Адже йдеться зовсім не про моторошні звуки або незрозумілих створінь на екрані.
Кожен чудовий горор був, є і залишається про зіткнення з незвіданим. Це, по суті, дуже своєрідні головоломки, на які немає відповіді — але в цьому і полягає їхня принадність.
«Екзорцист Ватикану» — загадка, відповідь на яку шукати зовсім не хочеться. Навіть більше, ніякої загадки тут по суті й немає. Але навіщо тоді було намагатися перетворити фільм на хоррор, а не зосередитися виключно на естетиці Ватикану, — велике питання.