Українське кіно про війну зараз переживає дуже дивний, але водночас цікавий етап. З одного боку — це історії, які болять, їх складно дивитися і ще складніше осмислювати. З іншого — з’являються спроби говорити про ту саму війну зовсім іншою мовою: мовою жанру, динаміки, екшену і навіть певного кінематографічного драйву. “Кіллхаус” Любомира Левицького це якраз такий випадок. Але чи вистачило цьому проєкту сили, щоб не просто здивувати, а справді втримати планку і довести, що український екшен може працювати на рівні, ще й при цьому нести в собі важливу місію — нагадати світові про нашу війну, та героїчних воїнів.

Плюси:

сучасний підхід до зображення війни і технологій; динамічний темп і напружений екшен; реалістичність завдяки участі військових і ветеранів; сильна технічна реалізація; відчуття масштабу і присутності; правильний меседж про силу, дію і суб’єктність українців; режисерська робота Любомира Левицького

Мінуси:

не всім персонажам вистачає глибини; деякі сюжетні лінії розкриті поспіхом; місцями драматургія простіша, ніж хотілося б; через високий темп не всі емоційні моменти встигають повністю спрацювати

8/10

Оцінка
ITC.ua

“Кіллхаус”

Жанр тактичний екшен, воєнний, драма
Режисер Любомир Левицький
У ролях Сергій Стрельніков, Олександр Сорока, Валерій Величко, та ін.
Прем’єра 23 квітня 2026 року, кінотеатри

В основі “Кіллхауса” лежать реальні події, а саме рятувальна операція у “сірій зоні”, де українські військові намагаються витягти цивільних з території, яка постійно перебуває під обстрілами та фактично не контролюється жодною зі сторін повністю.

Ситуація ускладнюється тим, що в центрі цих подій опиняється американська журналістка, яка веде прямий ефір із зони бойових дій і тим самим привертає увагу не лише військових, а й усього світу. Із цього моменту локальна операція перестає бути локальною: у гру починають втручатися великі гравці, виникають політичні інтереси, а сама місія набуває значно більшого масштабу і ризиків.

У центрі історії — командир із позивним “Сова” та інженер дронів “Сід” (реальні військові, брати), які координують операцію, використовуючи сучасні технології, зокрема FPV-дрони, і намагаються провести її максимально точно, швидко і без втрат (у реальному житті ця операція справді пройшла без втрат з боку нашої армії, як раз завдяки чіткому плануванню і швидкій реакції), що в умовах сучасної війни звучить майже як фантастика, але тут це реальність.

“Кіллхаус” дуже швидко дає зрозуміти, що він не збирається бути черговою спокійною, повільною і максимально трагічною історією про війну. Фільм майже відразу кидає глядача в події, де все рухається швидко, напружено і без права на довгі пояснення. І це правильне рішення, бо сама природа цієї історії не передбачає розміреності.

Тут немає простору для красивих монологів на 10 хвилин, немає часу на довгі паузи, де персонажі дивляться у порожнечу і переосмислюють життя. Тут є операція, є люди, яких треба врятувати, є ворог, який не чекатиме, і є система, де кожен елемент має працювати чітко. Саме тому стрічка одразу бере темп і доволі впевнено його тримає. У кращих моментах вона справді нагадує не просто художній фільм, а майже реконструкцію бойової операції, де ти відчуваєш, що кожна дія має вагу, а кожне рішення може змінити хід подій.

Найсильніше у “Кіллхаусі” працює саме сучасний погляд на війну. Це фільм про те, як вона виглядає зараз, через FPV-дрони, розвідку, взаємодію підрозділів, роботу спецслужб, технічні рішення і постійний контроль ситуації з повітря.

Дрони тут не просто ефектна іграшка для видовищних кадрів, а фактично окремий герой фільму, інструмент, який змінює правила гри. І це справді цікаво, бо українська війна давно стала війною технологій, але у художньому кіно це досі майже не показували так прямо і так зрозуміло. Саме тому “Кіллхаус” виглядає свіжо, він не намагається копіювати старі воєнні фільми, а говорить про нашу реальність такою, якою вона є зараз.

Окремо важливо, що фільм не перетворює українських військових на бронзові пам’ятники, які весь час говорять лозунгами і поводяться як персонажі з плаката. Навпаки, найкраще тут працює відчуття реальних людей у реальній ситуації. Так, драматургія місцями може бути простішою, ніж хотілося б, і не всі персонажі отримують достатньо простору, щоб розкритися глибше. Але завдяки тому, що у фільмі задіяні реальні військові та ветерани, багато сцен отримують природність, яку дуже складно зіграти навіть професійному актору. У рухах, реакціях, інтонаціях відчувається досвід. І це не просто приємний бонус, а одна з причин, чому фільм виглядає переконливо.

Одна з головних переваг картини її темп. “Кіллхаус” майже не дає часу занудьгувати, і це для більш ніж двогодинної стрічки дуже важливо. Події розгортаються щільно, одна лінія підхоплює іншу, операція у “сірій зоні” поступово обростає політичними, військовими та людськими ускладненнями, і за цим справді цікаво стежити.

Так, місцями хотілося б, щоб фільм дозволив собі трохи більше спокою, трохи більше емоційних пауз і глибшого занурення у персонажів. Але водночас зрозуміло, чому Левицький обирає саме такий ритм: це історія не про споглядання, а про дію. Тут емоція народжується не тільки з діалогів, а з самого процесу — з того, як люди намагаються витягти інших людей із пекла, де кожна секунда може стати останньою.

Технічно “Кіллхаус” виглядає дуже впевнено, і це, мабуть, один із найприємніших моментів. Українське кіно часто можна критикувати за те, що задум більший за можливості, але тут такого відчуття майже немає. Видно, що команда розуміла, який саме фільм вона знімає, і намагалася вичавити максимум із доступного ресурсу. Камера добре працює з напругою, монтаж підтримує швидкість, саунд-дизайн додає відчуття присутності, а екшен не виглядає як щось зроблене “для галочки”.

Звісно, фільм не ідеальний. Через масштаб, темп і бажання охопити багато всього одразу він іноді жертвує глибиною окремих персонажів. Деякі лінії хотілося б розкрити ширше, окремі емоційні моменти — трохи довше потримати в кадрі, а певні сюжетні переходи зробити м’якшими.

Є відчуття, що інколи стрічка настільки поспішає вперед, що не завжди дозволяє глядачу повністю прожити те, що щойно сталося. Але це не руйнує фільм, бо його головна ставка — не на камерну психологічну драму, а на динаміку, напругу і масштаб операції. Просто варто розуміти: “Кіллхаус” сильніший як тактичний екшн і воєнний трилер, ніж як глибока персонажна драма.

Висновок:

“Кіллхаус” — це справді важливий крок для українського жанрового кіно. Не тому, що він бездоганний, а тому, що він сміливо заходить на територію, де в нас поки мало сильних прикладів. Це фільм, який хоче виглядати сучасно, говорити з глядачем енергійно і показувати українську війну не лише через травму, а й через силу, технології та професійність.

Йому не завжди вистачає драматургічної глибини, але вистачає енергії, чесності та правильного відчуття моменту. Це кіно, яке може бути зрозумілим не тільки українському глядачу, а й світу, бо воно говорить універсальною мовою екшену, але при цьому залишається дуже нашим по суті.