Мартін Скорсезе — одне з головних імен у сучасному кінематографі. Кожен його фільм стає гучною подією, яку обговорюють без перебільшення роками. Сам Скорсезе при цьому не дуже в захваті від сучасних трендів і намагається бути вірним ідеалам «класичного» кіно. «Вбивці квіткової повні» — чергова спроба режисера показати всім, що він здатний виділятися на тлі інших творців і підкорювати серця глядачів. Розповідаємо в нашій рецензії, яким саме вийшов новий фільм.
Плюси:
дух піднесеного кіно в кожному кадрі; ідеальне відтворення обраної епохи; видатна акторська гра всіх зірок; чудове технічне виконання
Мінуси:
затягнутість і деяка безглуздість історії; претензійність фільму може відлякати і викликати відторгнення
«Вбивці квіткової повні» / Killers of the Flower Moon
Жанр драма
Режисер Мартін Скорсезе
У ролях Леонардо Ді Капріо, Роберт де Ніро, Джессі Племенс, Брендан Фрейзер, Лілі Гледстон
Прем’єра кінотеатри
Рік виходу 2023
Сайт IMDb
Події фільму розгортаються в окрузі Осейдж, в якому проживає дуже багато корінного населення Америки. Вони володіють правами на місцеву землю, нехай уже отримали гроші від «білих людей» за право видобувати тут нафту. Індіанців в Осейджі починають активно вбивати. До цих злочинів причетний Вільям Гейл (Роберт Де Ніро), місцевий «король» з відмінною репутацією, у якого є свої плани на Осейдж. А допомагає йому Ернест Беркхарт (Леонардо Ді Капріо), який повернувся з війни, любить гроші та жінок, але ніби сам не знає, чого хоче від життя.
Говорити про «Вбивцю квіткової повні» дуже важко. Це вкрай монументальне кіно, але не зовсім по суті, а за формою. Чого вартий один значний хронометраж у 206 хвилин (майже три з половиною години). І за цей час Скорсезе використовує на свій розсуд, не особливо переймаючись вашими почуттями та думками.
Тут навіть із жанром не так просто визначитися. Точно можна сказати, що це не детектив, адже всіх винних нам показують із самого початку. Але це і не «зворотний детектив» у дусі «Ножі наголо». Злочини тут — лише передумови для драми людських сердець і розвитку складних людських стосунків.
Скорсезе ідеально відтворює обрану епоху і показує всі складнощі взаємодії «білих» і корінного населення Америки. Естетика часу проявляється в найдрібніших деталях, від одягу до посуду та інструментів.
Кастинг навіть фонових персонажів повністю відповідає всім нюансам історії. Наприклад, практично всі індіанці у фільмі повні, оскільки поява дешевої та масової американської їжі призвела до такого результату.
«Вбивці квіткової повні» розмовляють з вами мовою високого кінематографа, яку не обов’язково якось трактувати — а іноді у вас просто не вийде це зробити.
Скорсезе не соромиться дещо безглуздих діалогів і тривалих сцен, які безпосередньо не впливають на історію. Але зате вони створюють свій настрій. Режисер розуміє, що якщо ви прийшли в кіно, то в ідеалі маєте вбирати з насолодою кожну його хвилину, кожну сцену і дрібницю.
На такому тлі одне з центральних місць посідає становище персонажа Ді Капріо в місцевому суспільстві Осейджа. Його персонаж вийшов вкрай неоднозначним. В Ернесті присутні свої високі ідеали, але він ніби сам їх боїться. Тому більшу частину часу він нагадує жалюгідну людину, готову на будь-яку підлість.
Навіть його любов змішується з егоїзмом і втечею від відповідальності до такої міри, що відокремити піднесене від низинного стає неможливо. Зіграно все це чудово, тому вчинки Ернеста навіть в окремих сценах хочеться обмірковувати днями після перегляду фільму.
Де Ніро різко контрастує з Ді Капріо своєю самовпевненістю, яка практично перетворюється на самозамилування. Вільям Гейл — це змія з красивими промовами, яка ніби сама вірить у свої благі спонукання. Це чисте зло, але зло буденне, яке цілком може існувати поруч із вами. Яке до самого кінця не відчуватиме докорів сумління.
У «Вбивцях квіткової повні» хочеться аналізувати саме персонажів та їхні мотиви. На них тут усе і побудовано, причому настільки сильно, що розвиток сюжету часто відходить на другий план. Так, тут вистачає дуже затягнутих сцен, остання година так узагалі виглядає надуманою (особливо на тлі «Оппенгеймера», який робив приблизно те саме, але з адекватним загостренням пристрастей), а фінал невпевнено заходить на територію метамодернізму, тільки очевидно, що Скорсезе не надто добре з ним працює. Це дивне кіно, сама назва якого вже волає до софізму, але особливо нічого не пропонує натомість своєї претензійності.
Але це саме кіно, kino, якщо використовувати дещо нішевий термін синефілів і снобів. Тут усе зроблено настільки якісно, що навіть немає сенсу обговорювати якісь операторські рішення чи звукорежисуру. Адже і так всім зрозуміло, що тут все на максимальній висоті. Скорсезе іншого собі просто не дозволив би. До речі, у фільмі знайшлося місце для камео самого режисера. Що знову ж таки закликає до самозамилування, але що вже поробиш, коли маєш справу з майстром кінематографа.
«Вбивці квіткової повні» — фільм у найезотеричнішому і найфундаментальнішому сенсі кінематографа. Це не завжди добре і багатьох може відлякати.
Адже далеко не всі погодяться три години дивитися за душевними метаннями місцевих персонажів і занурюватися в культуру індіанців, яка помирає. Тут у нас дуже «американський» фільм, націлений на американські проблеми. Що теж не зовсім робить йому честі.
Але в епоху TikTok і швидкого споживання контенту нова робота Скорсезе виглядає як маніфест і виклик. Не настільки очевидний і гласний, як «Ірландець», але все одно гідний.