10 серпня Netflix презентував драматичний серіал «Таблетка від болю». Його сюжет заснований на статті The New Yorker: «Сім’я, яка побудувала імперію болю» Патріка Реддена Кіфа та книзі «Вбивця болю: імперія обману та походження опіоїдної епідемії в Америці» Баррі Мейєра. В рецензії нижче розмірковуємо, як один фармацевтичний гігант підсадив на потужний опіоїд усю Америку та розбираємось, наскільки вдало висвітлює цю тему серіал.
«Таблетка від болю» / Painkiller
Жанр драма
Режисер Пітер Берг
У ролях Метью Бродерік, Узо Адуба, Тейлор Кітч, Вест Духовни, Діна Шіхабі, Кларк Грегг
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2023
Сайт IMDb
Коли у 1987 році керівник відомої фармацевтичної компанії Purdue Pharma Артур Саклер помер від серцевого нападу, його брати та племінник взялися примножувати бізнес-успіхи померлого родича. Так, у середині 90-х, компанія стала постачальником нових революційних ліків від болю під назвою OxyContin.
Ключову роль у створенні та популяризації цього виду знеболювального зіграв саме племінник Артура Річард Саклер. Представники Purdue Pharma наголошували на тому, що їхні ліки безпечні. Вони можуть викликати залежність хіба що у мінімальної частки пацієнтів, а лікарі мають виписувати їх не тільки важкохворим, але й іншим стражденним, що з тієї чи іншої причини відчувають біль.
Та згодом виявилося, що новий диво-препарат став справжньою бідою американського суспільства: кількість наркозалежних зростала в геометричній прогресії. Династія Саклерів усіляко відкидала свою причетність до опіоїдної епідемії у США, продовжуючи заробляти мільярди доларів на стражданнях і смертях звичайних американців.
Ще зовсім недавно, у 2021-му, на тему опіоїдної кризи достатньо вичерпно висловились автори серіалу «Ломка», за роль у якому Майкл Кітон отримав «Еммі» та «Золотий глобус». На тлі цього успішного проєкту «Таблетка від болю» може здатися дещо вторинним.
Та якщо творці «Ломки» видали максимально серйозне, напівдокументальне висловлювання, то автори «Таблетки» не цураються подивитися на масштабну трагедію країни частково з сатиричного боку.
Місцями поведінка умовного лиходія, Річарда Саклера у виконанні трохи моторошного Метью Бродеріка, нагадувала такого собі Джордана Белфорта на мінімалках. Поки прокурори намагалися знайти хоча б найменший привід притягти до відповідальності управлінців Purdue Pharma, Саклер влаштовував гучні корпоративні вечірки та був на них буквально богом, якого обожнював навіжений натовп.
На початку кожного епізоду глядачів знайомлять з родичами жертв так званого лікування, які коротенько розповідають про особисту трагедію. В руках вони тримають світлини тих, кого втратили. На власні очі ми бачимо нещасних, чиї життя були зруйновані діяннями Purdue Pharma та байдужих інстанцій з охорони здоров’я, котрі мали б захистити своїх громадян.
Як і у «Ломці», оповідь «Таблетки від болю» представлена з різних точок зору: керівників фармацевтичного гіганта, його співробітників, лікарів, жертв, що постраждали від прийому ліків, а також тих, хто намагався хоч якось протидіяти безкарним злочинцям-мільярдерам. По суті, торговцям важкими наркотиками, які збували товар на законних підставах і буквально тріумфували.
Поки представники прокуратури робили відчайдушні спроби викрити діяльність компанії, Саклер знущально показував свою зневагу до опонентів. Поки якийсь бідолаха помирав від передозування, умілі маркетологи щось натхненно віщали про перемогу над болем. Поки звичайний провінційний автомеханік, після нещасного випадку на роботі, у муках намагався побороти залежність від препарату, виписаного лікарем, Річард Саклер святкував чергову перемогу. Та це було бенкетом у чуму.
У своєму викривальному нон-фікшені Баррі Мейєр порівнював наркотичну потужність OxyContin з ядерною зброєю. Спочатку пацієнт дійсно відчував полегшення, але воно було ефемерним, адже згодом приречений вже не встигав помітити, як ковтав пігулки, наче цукерки. Нічим хорошим це закінчитися не могло.
Окремої згадки заслуговують жадібні до розкоші торгові агентки у коротких спідничках. Ці спокусливі вершниці апокаліпсиса на яскравих Porsche, торговці білою смертю, мали безпосередній вплив на лікарів, заохочуючи тих збільшувати дози отрути для пацієнтів. Вони старанно виконували свої обов’язки, а деякі навіть були впевнені, що роблять добру справу. Та і нема коли роздумувати над моральними нормами, бо робота є робота, чи не так? Всі ми крутимось, як можемо.
Режисер бойовиків з Марком Волбергом та блокбастерів «Хенкок» і «Морський бій» Пітер Берг, а також шоуранери Мік Фітцерман-Блю та Ной Гарпстер ні в якому разі не відкривають Америку та не промовляють щось нове.
Це чергова банальна історія про байдужість сильних цього світу, націлених лише на збагачення. Прогнилих капіталістів, що під приводом турботи про націю побудували багатомільярдну імперію, оце каламбур, на болю і горі.
Але творцям вдається уникнути сухої констатації фактів та видати викривальницьке шоу у виразному стилі пізнього Адама Маккея, нехай і не з такою витонченістю, але теж досить цікаве. Американська трагедія подана дещо фарсово і навіть абсурдно. Та чи варто зображати не менш абсурдні події, що стали причиною загибелі сотень тисяч людей, якось по-іншому?