Цей матеріал – не редакційний
Це – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.
Загалом, я колись навчався, ну як усі, тільки майже в попі ієрархії професій. І як і всі навчальні заклади, мій був одним із корумпованих, які нині розформовані й не існують. Роки це були початку епохи кінця сд-плеєрів та появи нових, соковитих, крутих мп-тришок. Ціни на них починалися від ~130 доларів за скромних 128 Мб пам’яті.
І встав я перед вибором між усім відомим Sony Walkman NW-E107 зі 128 мб і дамою в червоному, моєю коханкою SanDisk sdmx1 256 мб.
(До речі, карти пам’яті в телефони ми отримали завдяки гей-союзу соні та сандиск, що в ті роки не несло вульгарного підтексту)
Різниця була колосальна. Річ у тому, що плеєри із вбудованим радіо та диктофоном у 2005-2006 роках були такою ж рідкістю, як чесний чиновник, як мент, який тільки закінчив навчання і пішов стригти бабло творити добро. Ну мене й спокусило.
Я віддався цій дамі з усіма тельбухами. А панночка була жінкою з великої літери та розуміла що до чого — вона завжди з собою мала засоби запобігання, які виражалися пластиковим чохлом і еластичним ременем для нього.
Комплектація
Тут все просто, всього-на-всього — плеєр, навушники, кабель передачі даних (юсб + щось незрозуміле), диск з драйверами, чохол для плеєра та еластичний ремінь під нього, шнурок і макулатура 🙂 Нажаль фото не буде, тому що в інтернеті немає повної комплектації в картинках.
За навушники можу сказати що це була бомба, пушка, особливо для тих, хто сидів поруч зі мною у мікроавтобусі, та іноді смикали мої нерви на предмет зменшення гучності. Внутрішня частина була прогумована і вони ніколи не випадали з вух (я навіть бився в них одного разу, і грав у пінг понг із чемпіоном області)
Це були прекрасні часи, а найвищим рівнем насолоди стало порівняння з i-pod-ом через підключення до колонок на сумарні 80Вт потужності. І знаєте, що? Моя красуня перемогла у категорії “найкращі баси”, “найкращі низи”. Але, на жаль, програла у тестуванні середніх частот. А от проти Sony NW-E107 програла у басах.
А я й не казав, що вона бездоганна. Але вона була моєю! 
Музика-музикою, радіо-радіо. Сюрпризом у моєму житті та уроком, який я засвоїв на все життя, та ще й самостійно, стало моє хобі – записувати на диктофон розмови, які потенційно могли означати значно більше. Так, іноді я грішив і вів запис образ викладачів стосовно студентів, діалоги про хабарі, але не як щур (Ні Ні!!), а суто в особистих цілях.
І ось одного разу викладачі, завідувач відділення, та і я, чого душею кривити – трошки нахабніли, і кожен по своєму. Мало по малому нахабство обростало дозволеністю, а потім переросло і в ненависть. Настав день на літеру “Х” – мене викликали до кабінету директора, в якому сиділи королі хабарів та інші неприємні особи на чолі з директором.
Я був готовий і навіть узяв із собою старі колонки від касетного плеєра розміром з пачку цигарок кожна, які самі по собі були на батарейках. І коли мене майже довели, я просто поставив колонки на стіл і включив один із записів диктофона.
Оооо, ці очі, ці прекрасні 17 пар очей, які чи з’їли їжака, чи намагаються викакати веселку.
Першим прийшов до тями завідувач відділення, але як тільки він захотів на мене наїхати, так директор сказав мені вийти та чекати. А за п’ять хвилин очікувань директор викликав до себе секретаря телефоном, яка потім мені передала, що я можу йти. Таким чином моя скромна жадібність за дешево отримати трохи більше дала мені можливість захистити і відстояти свою правоту і причину негативу (а може й тому, що диплом уже був оплачений, що було обов’язковим майже для всіх, і секретом полішинелю).
Це одна з моїх найкращих покупок і чудових вкладень. Моя кохана досі дбає про мене, виявляє ласку і своїми фарбами підкреслює мій зовнішній вигляд, коли я вдягаю червону футболку, а на шию на шнурку ношу її біля серця.
ПМ: на жаль, моя кохана була наполеглива і тепер ми без гумки. Вона (гумка) з роками пожовкла і відбула в інший світ. Воно і правильно — одноразова все-таки
Цей матеріал – не редакційнийЦе – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.