27 січня Netflix презентував новий комедійний фільм «Ваші і наші» із зірками жанру Джоною Гіллом та Едді Мерфі. Та це не комедія у чистому вигляді, а також ще й фільм, котрий намагається бути гостросоціальною сатирою. У рецензії нижче розповідаємо, наскільки вдало авторам вдалося поєднати комедійне та серйозне.
«Ваші і наші» / You People
Жанр романтична комедія, соціальна сатира
Режисер Кенія Берріс
У ролях Едді Мерфі, Джона Гілл, Девід Духовни, Джулія Луї-Дрейфус, Елліот Гулд
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2022
Сайт IMDb
35-річний тюхтій з єврейської родини Езра Коен жаліється своїй подрузі та колезі по подкасту на те, що ніяк не може налагодити особисте життя. Втім, думки про смерть у повній самотності зникають, коли чоловік зустрічає Аміру Мохаммед — темношкіру дівчину з мусульманської сім’ї.
Між молодими людьми зав’язуються романтичні стосунки, а вже через пів року Езра планує одружитися зі своєю коханою. Але згодом герої розуміють, що на шляху до їхнього щастя доведеться долати купу перешкод. Зокрема, це стосується батьків закоханих, котрі мають суттєві розбіжності у поглядах на різні аспекти життя, не кажучи вже про релігійні та расові питання.
В спробах налагодити спільну мову з батьками й між ними Езра та Аміра вирішують керуватися якимись компромісними рішеннями. Та чим більше вони намагатимуться згладити кути, тим більш катастрофічні наслідки матиме уся ця неприємна ситуація.
Тема міжрасових стосунків і шлюбів далеко не нова у кінематографі. Ще у далеких 60-х Стенлі Крамер зняв «Вгадай, хто прийде на обід» з такими зірками, як Сідні Пуатьє та Кетрін Гепберн. Цей фільм отримав 10 номінацій на «Оскар» та визнання Американського інституту кіномистецтва.
В сучасну ж епоху маємо вдосталь прикладів кіно, де закохані, що належать до різних рас та культур, мусять боротися з упередженнями найближчого оточення. Згадати є що: від невдалого рімейка стрічки Крамера «Вгадай, хто» до нашого ж «Скаженого весілля» з яскраво виразним Назаром Задніпровським та епізодичними Винником, Потапом і Монатіком.
Втім, «Ваші і наші» намагається дистанціюватися від милої та не дуже придуркуватості типових ромкомів та бути дещо серйознішим. Стрічка може зійти за новий рімейк «Вгадай, хто прийде на обід», тільки з огляду на сьогодення та відсутність будь-яких амбіцій щодо престижних кінонагород.
Круто те, що тутешній гумор базується на певних ситуаціях і контекстах, а не на тому, як тупо виглядатиме Джона Гілл у черговому барвистому худі, чи наскільки широко Едді Мерфі вишкірятиме зуби. Останній, до слова, взагалі поводить себе дуже скромно і стримано, що йде тільки на користь. А ще тут прозвучало слово «гейкиня»: як тобі таке, глядачу?
До певного часу задана формула непогано працює. Жарти викликають легку посмішку, не в останню чергу завдяки прекрасному українському дубляжу, гарно зображає жахливий спів Девід Духовни, мило несе чергову порцію нісенітниці Джулія Луї-Дрейфус. Десь там в епізоді можна помітити вже геть поважних дядьків, як, наприклад, 84-річного Еліота Гулда, відомого завдяки ролі у культовому ситкомі «Друзі».
Але з плином хронометражу і загостренням конфлікту між родинами комедійна складова поступово сходить нанівець, а сатирична не викликає жодних емоцій. Більше того перехід від найвищої точки антагонізму до подальшого фіналу, банального і передбачуваного, але за законами жанру єдино можливого, виглядає непереконливо.
Слабенько віриться в те, що найбільш радикально настроєний Акбар, тобто персонаж Мерфі, з якогось дива змінив свою думку. Немає потужного фактора, котрий би спонукав його героя у кофті з написом «Фреда Гемптона вбили» так просто поступитися власним принципам.
Виникають певні питання і до методу переходу між кадрами. На початку фільму автори зловживають кадрами-вставками, які випливають під час монтажних склейок. Такий кліповий прийом заважає нормальному сприйняттю відеоряду, хоча добре те, що про цю дурну забавку швидко забувають і потім згадують нечасто.
Для постановника Кенії Берріса «Ваші і наші» став режисерським дебютом у повному метрі. Також Берріс виконав функцію одного зі сценаристів, а другим став власне сам Джона Гілл. Хлопці непогано попрацювали над тим, щоб не скотитися до рівня банального ромкому з поганим почуттям гумору, адже це перетворило б їхню стрічку у справжній несмак.
Та з іншого боку їм не вдалося намацати ідеальний баланс між комедійним та гостросоціальним. Претендувати на гучне висловлювання, до якого будуть дослухатися не вийшло. До того ж центральній ідеї важко конкурувати з яскравим вбранням персонажа Гілла. Адже друге чомусь закарбовується у пам’яті набагато сильніше, ніж перше.