Комусь може здатися, що українське кіно почало переживати свій підйом у 2022-2023 роках. Але якщо копнути глибше, то виявиться, що практично всі фільми, які виходять зараз, з’явилися в якості ідеї щонайменше чотири роки тому — а то й давніше. Складний цикл українського кіновиробництва не надто полегшує роботу творцям, але водночас і не особливо сковує їм руки. Саме тому ми отримуємо кіно на будь-який смак, а не виключно щось «патріотичне», чим люблять балуватися в не настільки демократичних країнах. «Вересень» яскраво виділяється навіть на тлі такого розмаїття. Виділяється настільки сильно, що простими словами описати фільм не вийде. Але ми спробуємо в нашій рецензії.
«Вересень» / September
Жанр комедія абсурду
Режисер Георгій Фомін
У ролях Микола Вересень, Лесь Подерв’янський, Михайло Жонін, Олег Примогенов, Роман Мацюта
Прем’єра кінотеатри
Рік виходу 2023
Сайт IMDb
Сюжет починається із загибелі актора Миколи Вересня прямо на знімальному майданчику. Він грав роль Івана Грозного, тому чорти намагаються затягнути його до себе в пекло. Для них Вересень — спосіб потрапити у світ живих. Але в актора є свої плани та секрети, та й у саму історію поступово починають вклинюватися все нові, навіть більш загадкові сили.
Прочитали зав’язку? Чудово, тепер можете сміливо її забути. Адже навіть у цьому описі ховається кілька неточностей і спотворень фактів. Проблема в тому, що звичайним текстом мову кіно «Вересня» ніяк не описати. Тут у нас безумство кінематографа в чистому вигляді — з усіма витікаючими з цього плюсами та мінусами.
Під час перегляду «Вересня» почуваєшся так, ніби тобі показують щось секретне. Щось, що ніхто не повинен був побачити, але воно все-таки вирвалося в публічний доступ. Частково таке враження складається через загальну бюджетність усього. В акторській грі, декораціях, графіці, монтажі та звуковому супроводі кричить навіть не дешевизна, а убогість. Або аскетизм, якщо поглянути на те, що відбувається, під іншим кутом.
Але ні, «Вересень» завершений кожною своєю фразою. Жодна з них не складається в єдине ціле, але все окремо має свій сенс і своє місце на загальному сценарному полотні. Тому під час перегляду може здатися, що ти божеволієш, що все побачене — лише мана під час літньої спеки. І тим іронічніші емоції, які залишаються після перегляду.
«Вересень» не критикує і не падає в сатиру, але сам по собі фільм просякнутий настільки їдкими висловлюваннями з приводу української культури 2010-х, що після обмірковування всього всередині зароджується відчутний неприємний осад.
У країні, навколо якої одні вороги, герої намагаються вже не просто бути собою — вони виходять за межі себе, перетворюються на контекст оточення і перевершують його, творячи свою історію.
Історію, яка ні до чого не приведе — але вона й не повинна. Щось подібне одного разу подарував світові Девід Лінч зі своєю «Внутрішньою імперією», яка виявилася лише способом доторкнутися до таїнств трансцендентальної медитації. «Вересень» викликає схожі емоції, але накладає їх на українську культуру. Справжню сучасну українську культуру, яка живе в підворіттях і п’яних свідомостях представників середнього і не дуже класу.
І може здатися, що в усьому цьому є якийсь сенс. Що всі пишномовні фрази про життя і смерть, розбавлені роздумами про хабарі та важким мовчанням, повинні в підсумку до чогось привести. Але ні, відкиньте вбік такі думки. Тут у нас не Нолан, не Вільнев і не Шазел. Божевілля «Вересня» саме по собі не означає нічого.
Тільки воно настільки щільно пов’язане з сучасними українськими контекстами, що якоюсь мірою фільм хочеться аналізувати й обмірковувати додатково. Щоправда, високий ризик зійти з розуму. Та й щось підказує, що знімальна команда навряд чи схвалила б такий підхід. Тут високі творці створили чисте мистецтво і не заганяли його в рамки людського сприйняття. Тож буквально все залежить тільки від вас.
Режисер фільму Георгій Фомін (який вважав за краще, щоб його називали Жора) помер 2021 року. Тож і за всього бажання ми ніколи не дізнаємося, що він хотів сказати своїм фільмом. І вже цей факт віддаляє «Вересень» від класичного масового кінематографа.
Адже як можна оцінити фільм, у якому жахливий монтаж і хаотична візуальна частина, а звук ніби хоче зґвалтувати ваші вуха? Звукові доріжки тут накладаються одна на іншу, розібрати в подібній «симфонії» хоч щось виразне часом буває зовсім неможливо.
З технічного погляду «Вересень» — кошмар будь-якої людини, хоч якось пов’язаної з кінематографом.
Але фільм ніби й не намагається нікому догодити. Це театр і реальність в одному творі, висловлювання і мовчання в одному сценарії, життя і смерть в одному творі мистецтва. Який пройде повз майже всіх людей, але в цьому і є його сенс. Тіньовий фантом української сучасності не особливо бажає, щоб про нього говорили. Але ми тут приділили йому дві сторінки тексту 10 кеглем. Можливо, в цьому і був якийсь сенс.