На телеканалі АМС завершився показ чергового спінофа «Ходячих мерців». Цього разу сюжетне відгалуження стосується Деріла Діксона — колись незамінного члена групи Ріка Граймса та улюбленця шанувальників основного шоу. У цій рецензії констатуємо, що нескінченне закидання глядачів побічними продуктами давно завело всесвіт «Ходячих» у глухий кут.
Плюси:
Деріл Діксон — один з найяскравіших персонажів флагманського шоу, тому апріорі викликає цікавість; зміна локацій явно пішла на користь (хоча принципово нічого не змінює); грим і вигляд зомбі як завжди на висоті; рідкісні динамічні сцени якісно пожвавлюють оповідь; милуватися місцевими краєвидами — суцільне задоволення
Мінуси:
серіал становить типову історію, позбавлену якогось цікавого погляду на усталений стан речей; окрім Деріла та черниці з непростим минулим у виконанні Клеманс Поезі інші персонажі не викликають зацікавлення; певна схожість з екранізацією The Last of Us; російська акторка у кадрі не додає приводу для радощів
«Ходячі мерці: Деріл Діксон» / Daryl Dixon
Жанр постапокаліптична драма, зомбі-горор
Режисери Деніел Персівал, Тім Соутем
У ролях Норман Рідус, Клеманс Поезі, Адам Нагайтіс, Ромейн Леві, Домінік Пінон
Прем’єра АМС
Рік випуску 2023
Сайт IMDb
Після того, як патлатий арбалетник та мотоцикліст Деріл Діксон покидає розташування Співдружності, він потрапляє у нову пригоду, причому морську. Її результатом стає дрейфування аж до самісіньких берегів Франції, де похмурий одинак і приходить до тями. Не встигнувши до ладу розгледіти місцеві мальовничі пейзажі, Деріл знаходить собі нові проблеми, а разом з ними наживає і чергового ворога.
Доля заносить заокеанського мандрівника в один добре укріплений монастир, де купка вбраних у незвично чистенькі ряси черниць піклується про стражденного. Пізніше виявляється, що незваний гість опинився тут якраз вчасно, аби допомогти з виконанням однієї надзвичайно важливої місії. Спочатку Діксон відмовляється від такої долі та прагне якнайшвидше знайти шлях додому. Але згодом йому доведеться передумати та все ж вступити у війну, яку він вважав чужою.
У випадку з невмирущою зомбі-сагою «Ходячі мерці» АМС вже давненько робить ставку на кількість контенту замість намагання привнести хоч би трохи свіжий погляд у добряче прогнилу в контексті творчої фантазії постапокаліптику.
«Деріл Діксон» — вже п’ятий спіноф та шостий серіал загалом у межах мертвяцької ТВ-франшизи. Щобільше — другий за останні три місяці, тому ще досить свіжі у пам’яті пригоди Ніґана та Меггі, які відбувалися у «Мертвому місті».
За прикладом попередника йдуть творці й цього шоу, адже теж намагаються якось урізноманітнити усталений сетинг. Та якщо героям «Мертвого міста» довелося відчалити у Мангеттен, що кишить ходячими, то сценаристи «Деріла Діксона» відправили титульного персонажа аж у матінку-Європу. Де, як можна було передбачити, не менш небезпечно.
Якраз у цьому криється головна проблема франшизи загалом та «Деріла» зокрема: історія прямує все тією ж добряче протоптаною стежиною без шансів для неочікуваного маневру. Глобально кожен наступний сюжет не може запропонувати щось таке, чого б не траплялося з багатостраждальними персонажами раніше.
Часом вже просто немає сил та бажання вчергове дивитися на те, як той же Деріл машинально встромляє ніж у макітру мільйонного зомбі, як усіх навколо тероризує стотисячний поганець, як герої постійно бігають, метушаться, товчуть одне одному пики та не можуть поділити між собою кілограм яблук. Вже елементарно не має значення, хто там виживе, кого знову зрадять або зжеруть чи кому дістануться ті кляті фрукти.
Автори продовжують наполегливо тягнути гуму та годувати глядача нескінченно довгими та не обов’язково змістовними діалогами. Якість драматургії лишається все на тому ж, властивому суто телевізійному формату рівні.
Біда у тому, що «Деріл Діксон» це не тільки середньостатистичні «Ходячі», обрамлені в оновлений сетинг, але ще й трошечки «Останні з нас» від НВО, бо сюжет запозичує певні елементи ще й звідти. Достатньо згадати хоча б лінію подорожі головного героя та підлітка Лорана, якого за всяку ціну потрібно захистити та привести у безпечне місце.
Відтак кричуща вторинність серіалу не викликає жодного сумніву. Втім, поряд з нею існує ще виразна кінематографічність, яка дещо виправляє становище.
Старанно зафільмовані, величні французькі краєвиди мають чудовий вигляд. Здається їм абсолютно байдуже, що світ занурюється у прірву. Старовинні фортеці та замки, давні карети, зброярня при монастирі тощо передають атмосферу епохи середньовіччя. Тож почасти може здатися, що це не кривава постапокаліптика, а історико-драматичне кіно. Цим же творці підкреслюють, наскільки сильно, як технологічно, так і ментально відкотилася назад цивілізація.
Впродовж шести епізодів миготять дрібні моменти, що викликають стійкі асоціації з іншими фільмами. Тут є: вид потужніших зомбі, що «плюються» кислотою, наче ксеноморфи; гладіаторські поєдинки з вороже налаштованою публікою, котра змінює свою думку, як то було у четвертому «Роккі»; епізод з відрубанням руки, що миттєво змушує згадати про «Пилу».
В одній зі сцен навіть піде дощик з мертвяків, щоправда, не такий рясний, як у «Мертвому місті». Помітні й відсилання до Ромеро, зокрема, його «Землі мертвих» (пекельний музичний ансамбль додається). А малий Лоран виступає таким собі Джоном Коннором на мінімалках, який теж потребує батьківської турботи.
Є у серіалі щось дивне і незрозуміле, як, наприклад, присутність російської акторки Лукерії Ілляшенко. Є і щось прекрасне, як контекстуально глибока сцена на Американському військовому кладовищі у Нормандії. Та загалом майже увесь ефірний час заповнений стандартними поневіряннями тих, хто вижив, розбавленими короткочасними сутичками з тими, хто вже помер. Чи, правильніше, помер частково.