«Гуцулка Ксеня», мабуть, перший український мюзикл, який не соромно рекомендувати друзям. Яскрава, весела, колоритна, трошки наївна та дуже добра стрічка.

Історія, яку розповідає мюзикл «Гуцулка Ксеня», майже типова для музичних фільмів та оперет. Наприкінці 30-х р. минулого сторіччя син українського емігранта повертається з Америки до Старого Краю, ще польських Карпат, щоб виконати останню волю батька і таким чином дістати чималий спадок – $1 млн. доларів. Йому потрібно якнайшвидше знайти собі жінку, свідому українку. Але Яро — дуже нерішучий хлопець, до того ж він не дуже вправний у спілкуванні з жінками. Яро подорожує разом з дядьком Майклом, у минулому — українцем з Карпат, з далекою небіжжю свого батька Мері та її матір’ю Гелен. Зрозуміло, що за законами жанру ця історія повинна завершитися весіллям, але на шляху до цього американських українців чекають різноманітні перешкоди.

Сценарій «Гуцулки Ксені» – це перероблена режисером-постановником фільму Оленою Дем’яненко («Моя бабуся Фані Каплан») однойменна оперета Ярослава Барнича за мотивами його ж власної пісні-танго «Гуцулка Ксеня». Майже невідомий в Україні, незважаючи на шалену популярність свого танго, композитор, диригент, педагог, скрипаль та громадський діяч Ярослав Барнич сам вимушений був стати американцем. Коли СРСР удруге окупував Західну Україну, Барнич поїхав у Західну Німеччину, а згодом до США.

«Гуцулка Ксеня» — це мюзикл з оперетним підґрунтям, тому не треба дивуватися деяким сценічним, театральним умовностям у сценарії, пісенних номерах, компоновці кадра, підходу до декорацій. Для фільмів цього жанру – це норма. Але ж те, з якою увагою автори підійшли до відтворення антуражу 30-х рр. минулого століття та костюмів, не може не тішити. На відміну від «Крут 1918» та «Таємного щоденника Симона Петлюри», кошторису фільму цілком вистачило на декорації, аутентичне вбрання для всіх виконавців та декілька спецефектів.

Одна з головних прикрас стрічки – участь театрально-музичного гурту Dakh Daughters, що виконує більшість музичних композицій фільму. Номери Dakh Daughters, які грають у фільмі самих себе, дуже яскраво оформлені та фантастично звучать, а ексцентричні сценічні костюми музиканток вдало вписуються в загальну еклектику фільму. А ще в стрічці в невеликому камео знялись музиканти гурту «ДахаБраха». Ясна річ, не всі музичні номери фільму однаково гарні, є серед них і відверто слабкі, і трохи надумані, але в цілому як мюзикл «Гуцулка Ксеня» тішить вуха і очі.

В «Гуцулки Ксені» майже нема визнаних зірок українського кіно і, мабуть, це одна з великих переваг фільму. Молоді, в тому числі непрофесійні, актори виглядають на екрані дуже яскраво та переконливо. Так, роль гуцулки Ксені у стрічці дуже вдало зіграла київська школярка (зараз студентка першого курсу) Варвара Лущик, а американця Яро – американець українського походження Максим Лозинський, який саме зараз вчиться у Нью-Йоркському університеті на композиторському факультеті. Дядька Майкла/Михайла зіграв ще один американський українець – актор та педагог Ігор Цішкевич, а професора Зелинського – бельгійський актор Олів’є Бонжур. Цікаво, що бельгієць виконував свою роль українською, а потім він вочевидь був переозвучений, да так гарно, що до самих титрів ви будете впевнені, що цю роль виконував вітчизняний актор. Майже вкрала фільм Христина Федорак, виконавиця невеличкої ролі Марички, її героїня вийшла напрочуд колоритна та жива.

Мова – ще одна підстава сходити на «Гуцулку Ксеню». Такої гарної, мелодійної, різноманітної, вигадливої української ми не чули у вітчизняних фільмах вже давненько. Цікаво, що в стрічці використовуються три різні діалекти української, тут є навіть переклад з української на українську.

Ще один плюс стрічки – гумор. На відміну від 95% українських комедій минулих років, зроблених колишніми «кавеенщиками», у ньому нема ніякої малоросійськості та вульгарності. Це дійсно смішний та на сто відсотків український гумор. Одне це багато вартує.

Так, мабуть, у «Гуцулки Ксені» є деякі вади. Час від часу фільм скаче з одного на друге, частина музичних номерів виглядає відірваною від інших, частина трохи заслабка. Але… чесно кажучи, нема ніякого бажання навмисно шукати ці вади. «Гуцулка Ксеня» вийшла настільки милою, доброю та українською, що є бажання рекомендувати її всім знайомим та наводити як приклад відродження вітчизняного кіно.

P.S. На жаль, я не можу уявити, як цей фільм можна перекласти для показу закордоном. В перекладі стрічка втратить частку своєї чарівності.