Після не дуже вдалих касових зборів кіноадаптації іншої своєї мультиплікаційної класики – «Дамбо», а також неможливості повноцінного прокату через ковід, студія Disney прийняла рішення прем’єрувати нову версію «Піноккіо» на власному стрімінг-сервісі. Оригінальний мультфільм 1940 року, другий у Діснея після «Білосніжки й семеро гномів», засновано на найвідомішому оповіданні італійського письменника Карло Коллоді «Пригоди Піноккіо».
Та мультиплікація вже давно стала запиленою діснеївською класикою, тож осучаснити цю історію взявся Роберт Земекіс. У рецензії нижче розповідаємо, чи вдалося постановнику створити невеличке диво й хоча б трішки наблизитися до рівня уславленого попередника.
«Піноккіо» / Pinocchio
Жанр пригодницьке фентезі, мюзикл
Режисер Роберт Земекіс
У ролях Том Генкс, Джозеф Гордон-Левітт, Бенджамін Еван Ейнсворт, Синтія Еріво, Люк Еванс
Прем’єра Disney+
Рік випуску 2022
Сайт IMDb
Самотній, але життєрадісний столяр, на ім’я Джеппетто живе разом з котом Фігаро та акваріумною золотою рибкою Клео. Якось до них непроханим гостем навідується цвіркун-балакун Джиміні, котрий стає свідком справжнього дива. Прямо на його очах Джеппетто перед сном загадує бажання, щоб вироблена ним лялька-маріонетка ожила, і вже незабаром в хаті з’являється чудернацька фея, що виконує загадане старим. Так відбувається народження Піноккіо – живої дерев’яної ляльки, яку чекає багацько яскравих, але разом з тим й небезпечних пригод.
Як і у випадку з реанімацією історії про циркове слоненятко з надзвичайно великими вухами, очевидно, що класичний мультфільм «Піноккіо» не потребував якогось переосмислення чи перевтілення у формат саме фільму. Але стан речей у сучасному кінематографі призводить до необґрунтованої та нічим не підкріпленої появи таких от рімейків, кіноадаптацій та інших представників копіювального виробництва.
Звісно, «Піноккіо» зразка 2022 року, як і оригінал, має суттєві відмінності від твору Коллоді. А от в порівнянні з мультиком вони надто дрібні, здебільшого косметичні (як от, наприклад, епізод, коли в головного героя починають горіти ноги, і це явне відсилання вже до літературного першоджерела).
Сюжетна ж основа тут абсолютно ідентична стрічці 82-річної давнини, а деякі жарти обігруються з лячною схожістю. При цьому тутешній цвіркун якось підозріло схожий на черепашку-ніндзя у циліндричному капелюсі, а фея явно прибула з політкоректної сучасності, не дивлячись на те, що дія відбувається в умовному далкому минулому. Цікавими виглядають й годинники на стінці в Джеппетто, бо як тільки вони отримують великий план, з них щоразу вилітають культові персонажі: в кадрі з’являються іграшкові Малефісента, Білосніжка, Джессіка Реббіт, вищезгаданий Дамбо тощо.
Цілком адекватною матеріалу бачиться кандидатура Земекіса в якості режисера: все-таки він вже досвідчений голлівудський кіноказкар, котрий в минулому, чи то в анімаційних фільмах, чи то у звичайних (не будемо забувати і про революційний анімаційно-ігровий «Хто підставив кролика Роджера») з різним успіхом вже звертався до прози Дікенса, Кріса Ван Олсбурга та нещодавно – Роальда Дала, коли екранізував його «Відьом».
Беззаперечною вдачею цього задуму виглядає й участь Тома Генкса у ролі столяра Джеппетто; актор, до слова, грає вже у четвертій земекісовській стрічці! Тут він повертається до більш властивої йому ролі добряка після лиходійського перфомансу в «Елвісі». Але всупереч серйозному підходу та відповідальному ставленню студії до цього проєкту, очевидно, що він приречений на порівняння з визнаним глядачами оригіналом та навряд чи спроможний набрати хоч якісь бали у заочній битві із ним.
Біда у тому, що в форматі ігрового кінофільму, нехай навіть такому казково-фентезійному, не дуже добре уживаються разом штучність морських сцен. В них надто помітне павільйонне знімання, та намагання викликати щирий глядацький відгук трохи згодом за допомогою сентиментальної кінцівки. Тут відчувається підступ, наче тебе намагаються надурити, тому черговий прекрасний виступ Тома Генкса й наче непогана дорога графіка не в змозі приховати оце таке студійне паразитування на власній спадщині.
Хоча аж ніяк не можна з упевненістю категорично заявити, що новий «Піноккіо» – то вже щось зовсім непотрібне цьому світу: все-таки він в змозі деякою мірою зацікавити юних глядачів, а старшим надати змогу згадати про чудесні часи, коли казка була дійсно казкою, ще і якоїсь науки намагалась навчити.
Цей фільм теж воліє рухатися в подібному напрямку, і це добре. До того ж він має декілька стандартних співочих номерів, що картини в цілому не псують, та нових героїв, котрі також якусь примітивну функцію та й виконують. Але важко позбутися від нав’язливої думки про сумнівність усього задуму, коли в кіноадаптації мультфільму фігурує не реальний, а намальований на комп’ютері домашній кіт.