Рецензія на фільм «Телефон містера Герріґена» / Mr. Harrigan’s Phone

Не можна просто так взяти й не екранізувати свіженького Кінга. Цей невтомний король літературних жахів виявляється стабільним постачальником сюжетів для кіноробів, і от, екранізація одного з чотирьох його оповідань, що увійшли у збірку If It Bleeds 2020 року випуску, не змусила себе довго чекати та вже доступна на Netflix. У цій рецензії розповідаємо, чи варта вона глядацької уваги.

«Телефон містера Герріґена» / Mr. Harrigan’s Phone

Жанр містичний трилер
Режисер Джон Лі Генкок
У ролях Джейден Мартелл, Дональд Сазерленд, Джо Тіппетт, Кірбі Гавелл-Баптайст, Сайрус Арнольд
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2022
Сайт IMDb 

Ця історія бере свій початок у 2003 році. Скромний школяр Крейґ живе разом з татом у середньостатистичній американській глушині під назвою Гарлоу, звісно, розташованої у славному штаті Мен. Окрім школи, хлопчик відвідує місцеву церкву та виразно читає біблейські послання для вірян. Одного разу туди заходить містер Герріґен – старий та явно втомлений від життя мільярдер, що вирішив сховатися від тягарів існування у гучному мегаполісі.

З вигляду цей доволі кволий чоловік пропонує Крейґу та його батькові невеличку роботу для малого, яка полягає в основному у читанні вголос для Герріґена класичної світової літератури тричі на тиждень. За цей неважкий клопіт хлопець буде отримувати по п’ять баксів на годину та листівки з лотерейними білетами на свята.

Минає декілька років, рожевощоке хлоп’я перетворюється на трохи похмурого блідого підлітка, а його відносини з багатим відлюдькуватим пенсіонером стають якоюсь мірою дружніми. Поки Стів Джобс намагається захопити планету зі своїм новим диво-ґаджетом, Крейґ випрошує у батька айфон та дарує містеру Герріґену такий самий, бо один з лотерейних білетів останнього виявляється виграшним.

Буркотливий дід спочатку скептично налаштований щодо новомодної цяцьки, але коли дізнається, що ця маленька річ з надкушеним яблуком на корпусі спроможна надавати максимально актуальну інформацію, змінює свою думку. Та ось настає сумний день, бо головний герой знаходить свого ментора мертвим, і, вже пізніше, на похороні, для чогось вкладає у внутрішню кишеню піджака покійного той самий подарований айфон. Парубок навіть не міг уявити, до чого призведе цей необдуманий вчинок.

Якщо хтось міг подумати, що ця робота Джона Лі Генкока якимось чином належить до жанру горора, бо виробництвом займалась все-таки студія Blumhouse (разом із Раяном Мерфі як продюсером), то це зовсім не так. Скоріше історія являє собою містичний трилер, приправлений дрібкою підліткової психологічної драми про дорослішання. Як і у першоджерелі, оповідь ведеться від особи юного Крейґа та доволі точно слідує тексту оригінала, змінюючи лише незначні моменти.

Але, якщо Кінг ні-ні, та іноді дозволяв собі маленькі жартики, Генкок пропонує абсолютно монотонний, похмурий тон оповідання, котрий часто використовувався у містичних горорах нульових, коли й відбувається основна дія стрічки. Однак виглядає це все так, наче у нього не було наміру якось заінтригувати. Це автентично осіннє, сумне кіно, котре, однак, відмовляється запропонувати хоч якісь сюрпризи, особливо тим глядачам, що мають уявлення про оригінальний твір.

Коли ж телефон похованого під землею мерця починає відповідати на повідомлення сумного Крейґа, а його шкільний кривдник, дебелий бугай на ім’я Кенні Янкович, помирає через загадковий нещасний випадок, оці містичні елементи геть не спроможні серйозно налякати чи хоч би викликати занепокоєння. Це відбувається тому, що, по-перше, знайомому з цвинтарно-потойбічною, в тому числі й кінгівською тематикою глядачу тут знайти щось для себе нове навряд чи вдасться, а, по-друге, надприродний мотив виглядає надто лайтовим, мінімалістичним, тобто тим, що знаходиться десь на периферії сюжету.

Куди цікавіше спостерігати за поведінкою головного героя, коли перед ним постає важливий моральний вибір, але й ця лінія не може викликати чесне співпереживання. Не тому, що молодий актор Джейден Мартелл, який гарно проявив себе в адаптації «Воно» того ж Кінга, щось робить не так, а тому, що цікавого розвитку чи хоча б чогось більшого, ніж півтори емоції його персонаж не отримує. Тим якісніше на тлі Джейдена виглядає ледь не епізодичний Дональд Сазерленд – у своєму поважному 87-річному віці маестро чудово почувається в кадрі.

«Телефон містера Герріґена» – такий собі нічим не примітний потойбічний трилерок з претензією на роздуми про вплив інформації на суспільство в сучасну епоху цифрових технологій, залежність від них, а також про втрату близької людини та спробу з цим змиритись. Можливо, більш пристосований до матеріалу автор зміг би краще перенести на екран цей «не жахливий» твір Короля жахів, а от Джон Лі Генкок видав просто ще один посередній фільм, який незабаром елементарно загубиться у нескінченному інформаційному потоці стримінгового гіганта.