Британський письменник Джон Ґвінн уже встиг зарекомендувати себе як один із найяскравіших авторів сучасного епічного фентезі. Трилогія “Сага про кровну клятву” стала тим надбанням, що закріпило за ним статус майстра жанру. Серія складається з романів “Тінь богів” (2021), “Голод богів” (2022) та “Лють богів” (2024). Про перший том я вже писав, а тепер здужав усю трилогію на більше ніж 2000 сторінок і готовий ділитися враженнями.

“Сага про кровну клятву” / The Bloodsworn Saga

Автор Джон Ґвінн
Видавництво Yakaboo Publishing
Перекладачка Альона Воронкіна
Мова Українська
Кількість сторінок 2040
Обкладинка Тверда
Рік видання 2025
Розмір 145×215 мм
Сайт yakaboo.ua

Сюжет “Саги про кровну клятву” розповідається через призму трьох головних героїв, чиї долі спочатку здаються непов’язаними, але поступово сплітаються у єдину епічну розповідь. Тут є досвідчена воїтелька Орка, яка прагне повернути вкраденого сина, також ми стежимо за колишнім рабом Варґом, який все життя провів у кайданах і тепер шукає вбивцю своєї сестри. Його шлях приводить його до лав Заклятих кров’ю — легендарного загону найманців, де він вперше у житті відкриває для себе, що таке справжнє братерство.

Третю героїню звуть Елвар. Це дівчина знатного роду, яка відмовилася від привілейованого життя заради бойової слави. Вона хоче, щоб її ім’я увійшло до саг не через вигідний шлюб, а завдяки подвигам на полі бою. Елвар приєднується до іншого загону найманців, Грізних у бою, і її амбіції ведуть героїню через найнебезпечніші куточки Віґріду.

Використана автором структура з декількома паралельними сюжетними лініями — класичний прийом епічного фентезі, і Джон Ґвінн робить це майстерно. Короткі, насичені дією розділи, що постійно перемикаються між персонажами, створюють ефект живої оповіді. Читач не встигає втомитися від однієї історії, бо саме в момент найвищої напруги автор перемикає оповідь на іншого героя. Це робить трилогію ідеальною для “запійного” читання, коли починаєш і не можеш зупинитися, поки не дочитаєш до кінця.

Але справжня сила трилогії не в динаміці сюжету і не в епічних битвах. Вона у персонажах. Орка швидко стала улюбленицею читачів і це не дивно. Вона втілення материнської любові, що перетворилася на зброю масового ураження. Коли вона йде у битву, не залишається нічого, крім трупів ворогів і її непохитної рішучості знайти сина. Але Орка не однобічний персонаж. За всією її люттю і жорстокістю стоїть глибока вразливість, любов до сім’ї і спогади про минуле, які вона намагалася залишити позаду. Джон Ґвінн не боїться показувати її слабкості, і саме це робить Орку такою переконливою.

Варґ представляє інший тип героя. Його шлях йде через історію самопізнання і віднайдення свого місця у світі. Колишній раб, що не знав нічого, крім кайданів, він поступово відкриває для себе, що значить бути вільним. Але свобода виявляється важчою, ніж він думав. Його жага помсти сплітається з новими узами, що формуються у Заклятих кров’ю. Ці найманці стають для нього справжньою сім’єю, яка не менш цінна за кровну. Тут письменник досліджує тему братерства через Варґа з неймовірною глибиною, показуючи, як зв’язки, виковані в битвах, можуть бути міцнішими за будь-які інші.

Ну й Елвар. На початку першої книги вона здається найменш цікавою з трьох героїв. Її сюжетна лінія розгортається повільніше. Але Джон Ґвінн точно знає, що робить. Поступово Елвар розкривається як складний персонаж, чиї амбіції та прагнення слави ховають глибші мотивації. Її історія — дослідження того, що означає бути жінкою у світі, де сила вирішує все, і як довести свою гідність не лише іншим, а й собі.

Також важливо відзначити, що письменник створює потужні жіночі образи без зайвого пафосу та сучасної “повєсточкі”. У світі Віґріду жінки не борються за свої права, а просто мають рівні шанси, і це сприймається як щось звичайне. Орка та Елвар доводять свою силу не словами, а вчинками, і це робить їхні образи набагато переконливішими, ніж багато інших “сильних жіночих персонажів” у сучасній літературі і тим паче у фентезі.

Джон Ґвінн не просто описує свій світ, а змушує читача відчути його. Холод крижаних просторів, запах крові на полі битви, вагу меча в руці. Автор є історичним реконструктором, тому його особистий досвід тренувань зі зброєю відчувається на кожній сторінці. Бойові сцени у трилогії не абстрактні описи махання мечами, а реальні прийоми та навички, які має письменник.

Магічна система трилогії органічно вплетена у світобудову. Центральним елементом є так звані заплямовані — нащадки богів, у чиїх жилах тече божественна кров. Вони володіють надзвичайними здібностями, залежно від того, чиї гени вони успадкували: вовка, ведмедя, щура, орла або дракона. Але цей дар також і прокляття. Суспільство Віґріду боїться заплямованих, полює на них і перетворює на рабів, змушуючи носити спеціальні нашийники, що пригнічують їхні сили. Це створює цікавий соціальний конфлікт, що проходить червоною ниткою через всю трилогію. Заплямовані не просто люди з суперсилами. Це вигнанці, що змушені ховатися або боротися за своє право на існування.

Окрім заплямованих та повсталих богів світ Віґріду населений різноманітними монстрами, для створення яких Джон Ґвінн черпав натхнення зі скандинавського, германського та слов’янського фольклору. Тролі, веспи, теннури, різноманітні лісові духи та інші небезпечні створіння співіснують тут з людьми і це не вигладяє дивно.

Говорячи про теми трилогії “Сага про кровну клятву”, неможливо оминути помсту. Вона є рушійною силою для більшості персонажів. Орка шукає викрадачів свого сина. Варґ переслідує вбивцю сестри. Навіть антагоністи керуються жагою помсти за давні образи. Але Джон Ґвінн не романтизує помсту. Він показує її справжню ціну, а це втрачені життя, зруйновані долі, нескінченний цикл насильства. Водночас автор досліджує, чи можливе прощення у світі, де справедливість часто досягається лише через пролиту кров.

Тема родини є не менш важливою. Письменник розрізняє два типи родини: кровну і знайдену. Орка бореться за свого сина з такою люттю, що здається, ніщо не зможе її зупинити. Це материнська любов у найчистішому і найстрашнішому вигляді. Але водночас автор показує, що узи, виковані у битвах і випробуваннях, можуть бути не менш міцними. Закляті кров’ю і Грізні у бою — не просто загони найманців. Це сім’ї, де кожен готовий померти за іншого.

Кожен удар меча, кожен рух у стіні щитів, кожна крапля крові на снігу — все це описано з такою деталізацією і динамікою, що перехоплює подих. Я вже писав, що письменник в житті бавиться історичною реконструкцією і сам не раз стояв у стіні щитів, як і його герої. Тому цей досвід відчувається на кожній сторінці. Автор точно знає якою є вага зброї, як рухається тіло у бою, як звучить зіткнення щитів. Це не абстрактні описи, а його реальний досвід, майстерно переданий через слова.

Але Джон Ґвінн не просто знавець екшену. Він вміє створювати емоційну глибину, розкривати персонажів через діалоги та внутрішні монологи. Його герої не є простими архетипами — вони живі, з усіма своїми страхами, сумнівами і надіями. І саме це робить їхні долі такими зворушливими. Коли Ґвінн вбиває важливого персонажа (а він робить це регулярно і безжально), то відчувається справжня втрата. Як і Джордж Мартін у своїх творах, Джон Ґвінн не боїться завдавати читачам емоційної шкоди, і це створює постійне відчуття небезпеки. У світі Віґріду ніхто не захищений, навіть улюблені герої.

Українська версія трилогії, видана Yakaboo Publishing у перекладі Альони Воронкіної зроблена гарно, але в книгах, особливо в першій, багато одруківок, переплутані імена, роди тощо. Це взагалі не впливало на мій досвід читання, бо книги такі цікавезні, що мені було все одно. Але все ж я скажу про це, бо є люди для яких таке важливо. Проте вже у другому та третьому томі кількість подібних помилок суттєво зменшилася.

Картинки на обкладинках точно жанрові та відразу кажуть про направленість книг. Проте я не назвав би їх такими, що відразу привертають увагу чи залишаються в голові. Але добре вже, що наші видавництва поступово роблять відповідні жанрові обкладинки, а не щось абстракто-універсальне. Шрифт мені зайшов, якість, колір та товщина паперу теж. Мапи світу є, а от лясе не завезли.