Українська ІТ-галузь багато говорить про безпеку, стійкість і відповідальність. Але є тема, яку вона вперто оминає, або ж зводить до внутрішніх дискусій без виходу назовні. Йдеться про використання російського програмного забезпечення та про те, наскільки слабко ми комунікуємо світові пов’язані з цим ризики.
Парадокс у тому, що саме українські айтішники мають унікальний досвід, якого немає ні в кого іншого. Ми живемо в умовах війни, бачимо реальні наслідки кібератак, розуміємо, як технологічні залежності перетворюються на інструменти впливу. І водночас цей досвід майже не перекладається на мову міжнародної комунікації. Західний бізнес досі сприймає російський софт як “ще одну юрисдикцію”, а не як системний ризик.
Ще гірше, що значна частина проблеми всередині самої спільноти. Російські бібліотеки, сервіси, SDK, SaaS-рішення продовжують використовуватися “бо працює”, “бо дешево”, “бо немає прямої заборони”. Навіть ті, хто публічно говорить про цифровий суверенітет, нерідко роблять винятки на рівні власних проєктів. Це створює небезпечний розрив між деклараціями та практикою.
Аргумент про “аполітичність технологій” у 2025 році виглядає щонайменше наївно. Програмне забезпечення — це не нейтральний інструмент. Це ланцюжок оновлень, підтримки, доступу до даних, залежності від рішень розробника і його юрисдикції. У випадку російського софту цей ланцюжок неминуче впирається в державу, яка веде війну і використовує технології як частину своєї стратегії.
Проблема також у відсутності системної позиції. Українська ІТ-галузь успішно просуває себе як надійного партнера, але майже не говорить про те, від чого світові варто відмовлятися. Ми охоче продаємо експертизу, але рідко беремо на себе роль тих, хто формує рамку безпеки. Хоча саме цей голос сьогодні був би найпереконливішим.
Мовчання має ціну. Воно дозволяє російському софту залишатися “нормою” там, де він давно мав би стати винятком. Воно створює ілюзію, що ризики перебільшені, а війна — локальна проблема. І, зрештою, воно підриває довіру до наших слів, коли ми все ж намагаємося щось пояснити.
Якщо українські айтішники справді хочуть бути частиною глобальної дискусії про безпеку, цього недостатньо робити лише в межах власної країни. Потрібно говорити незручно, публічно і послідовно. І починати з власних інструментів, власних проєктів і власної відповідальності.
Бо світ не відмовиться від російського софту доти, доки навіть ми самі не будемо готові назвати його проблемою.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: