Особисто мені подобається не стільки Мовчання Ягнят, скільки Ганнібал. Спробую пояснити детальніше.
«Ганнібал», якщо ще й не постарішав, то на ньому вже почала з’являтися сивина, і тим не менш у фільмі є низка примітних і незабутніх моментів.
Сутності, приховані під персонажами та сюжетними деталями, — вони, на мою думку, просто невмирущі; якщо й зазнають змін, то лише у формі, без можливості суттєво змінитися за змістом.
Хоча, треба гадати, способи їх подачі зміняться і стануть набагато витонченішими, і так триватиме доти, доки від мотивів доктора Лектора не залишиться нічого, і вони зникнуть самі собою, залишивши по собі лише його маску як нагадування, яка стане настільки моторошною, що до неї страшно буде доторкнутися.
У цьому плані, поза сумнівом, версія Лектора у виконанні Рідлі Скотта, окрім «гастрономічних уподобань», невблаганного і безжального до жадібності та зради доктора, є навіть більш інформативною, ніж в інших частинах.
