Події фільму «Атлантида» відбуваються в недалекому майбутньому на Донбасі після закінчення війни. Режисер Валентин Васянович подає сюжет досить відверто та без наївних ілюзій, нібито підглядаючи за реальністю людей, які залишилися жити серед руїн. Завдяки особливому погляду на деокупацію цю українську стрічку відмітили на Венеційському кінофестивалі, де вона перемогла у програмі «Горизонти». Картину вже придбав HBO Eastern Europe, а ми нарешті маємо змогу побачити «Атлантиду» на великому екрані.

Фільм «Атлантида» відмітили не тільки у Венеції, картина отримала гран-прі на фестивалях у Франції, Норвегії та Білорусі, також журі міжнародного кінофестивалю у Токіо оцінило її спеціальним призом. Тож не дивно, що саме цю стрічку обрали фільмом-кандидатом, що представлятиме Україну на премії «Оскар» в категорії «міжнародний повнометражний фільм».

Стрічка, на відміну від деяких вітчизняних фільмів, не звертається до патріотичного популізму та не дає очевидних висновків. Втім вона відкриває безліч важливих дискусій про майбутнє окупованих територій, яке може закінчитися спустошенням. Але перш ніж піти на сеанс в кіно, слід налаштуватися на терпіння. Фільм не потребує від нас артхаусного трактування, проте він дуже далекий від мейнстримного та насиченого подіями кінематографу. Просто пам’ятайте, що «Атлантида» – це дуже авторське кіно.

Але повернемося до сюжету, він перенесе глядача у 2025 рік, де Україна перемогла у війні з Росією. Донбасу нарешті дали спокій, однак після окупації територія стала непридатною для проживання – це місце економічної та екологічної катастрофи. Там залишилося мало людей, серед них колишній учасник бойових дій Сергій. Він існує в одноманітній реальності, з якої чоловіка раптово вибивають наслідки посттравматичного синдрому в його бойового товариша, а згодом ще й закриття металургійного виробництва. Герой намагається заново адаптуватися, знаходячи новий напрямок для свого життя.

Цікаво знати, що у «Атлантиді» немає жодного професійного актора. У кадрі з’являються люди, які особисто доторкнулися до воєнної історії Донбасу – це ветерани АТО, волонтери, солдати ЗСУ. Виконавцем головної ролі став колишній розвідник і волонтер благодійного фонду «Повернись живим» Андрій Римарук. Разом з ним знімалася парамедик Людмила Білека, яка наважилася на участь у відвертій сцені, а також доброволець Василь Антоняк (його на екрані не так багато, але епізод зі стрибком у лаву навряд зможе вийти з голови). Навіть судмедексперт, який невтомно чеканить опис померлих, також справжній спеціаліст своєї справи.

Відсутність досвіду в акторів режисер шліфує відносно невеликою кількістю діалогів та специфічним підходом до зйомок. Дивлячись фільм, треба брати до уваги, що Валентин Васянович не тільки займався постановкою, а також особисто виконував операторську та монтажну роботу (деякі кадри дійсно вражають, навіть якщо в дію пущені звичайні виробничі ковші). До того ж у нього не було чіткого сценарію, він обробляв відзнятий матеріал, складаючи окремі сцени в одну історію.

Тут слід  ще раз наголосити, що бачення кінематографа у Валентина Васяновича формувалося через досвід оператора та документаліста. Раніше він був оператором українського фільму про глухонімих «Плем’я» режисера Мирослава Слабошпицького, а також зняв документальний фільм «Присмерк» про життя літньої жінки та її сліпого сина. Васянович брався не тільки за важкі теми, наприклад, у 2017 році вийшов його ігровий фільм «Рівень чорного», який розповідав про певний етап з життя фотографа, що відчував кризу середнього віку. Та навіть у цій стрічці мовчазні сцени рутинного буття поступово поглинали безвихіддю, залишаючи для глядача дивний присмак нестерпної нудьги і одночасно поваги до режисерського висловлювання.

Якщо ви бачили «Рівень чорного», то вам знайомі довгі статичні кадри, які показує Валентин Васянович. В «Атлантиді» він застосував ті ж прийоми, тому більшість подій стрічки розгортається в межах одного плану з мінімальною кількістю монтажних склейок.

Глядач нібито споглядатиме похмуру повсякденність, не відриваючи погляду, і поступово почне помічати не тільки стан головного героя, а й дрібні деталі, які теж формують дійсність. Власне, в цьому фільмі вони є ключовими, адже реальність, в якій існує герой, зруйнована так само, як і сотні будівель. Життя було випалено, наче землі після бомбардувань, а прогрес сучасного світу не пустив жодного коріння.

Та не все так безпробудно песимістично. Васянович знаходить для головного героя життєвий інтерес, не вдаючись до урочистих перебільшень. Різницю у тому, як було раніше і як стало у майбутньому, можна побачити по першому та по останньому кадрам фільму: вони обидва зняті ніби через тепловізор.

Про «Атлантиду» важко зробити однозначний висновок. Її дійсно слід побачити, причому бажано на великому екрані – саме там будуть помітні всі операторські задуми. Проте перегляд не буде легким, в чомусь глядачу доведеться себе пересилювати й часом змушувати додивитись до кінця монотонні сцени, в яких відбувається мінімум подій. Та якщо прийняти довгі кадри режисера, поступово відкриється тема, про яку необхідно говорити, хоч це і може бути вкрай нелегко.

Треба віддати належне, раніше ніхто не випускав фільм про кінець війни на Донбасі, розмірковуючи над тим, чого не можна допускати. Тож Васянович в цьому зробив великий крок вперед.