6 березня на платформі Netflix прем’єрувався науково-фантастичний бойовик “Машина війни” (не плутати з однойменною сатирою з Бредом Піттом 2017 року, що також вийшла на Netflix), де головну роль виконав Алан Рітчсон. Що пропонує це кіно з невигадливою назвою, котра чудово пасувала б якому-небудь мокбастеру аля псевдо “Термінатор”, розповідаємо в рецензії нижче.

Рецензія на фільм “Машина війни” / War Machine

Плюси:

достатньо екшену, щоб глядач не сумував; простота у всьому йде цьому фільму на користь; Алан Рітчсон добре себе проявляє як герой бойовика;

Мінуси:

усі без виключення другорядні персонажі майже позбавлені характерів та існують суто для функціональних потреб простенького сценарію; вторинність та загальна невибагливість; до реалістичності певних сцен виникає багато питань;

6.5/10

Оцінка
ITC.ua

“Машина війни” / War Machine

Жанр науково-фантастичний бойовик
Режисер Патрік Г’юз
У ролях Алан Рітчсон, Денніс Квейд, Стефан Джеймс, Джай Кортні, Есай Моралес, Кейнан Лонсдейл, Деніел Веббер, Джейк Раян
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2026
Сайт IMDb

Після трагічної загибелі молодшого брата в Афганістані безіменний герой у виконанні Рітчсона (пропоную називати його не 81-й, як у фільмі, а, скажімо, Джек Річер), також армієць, вирішує виконати мрію полеглого родича та вступити у лави рейнджерів США. Військова муштра, влаштована суворими дядьками Деннісом Квейдом та Есаєм Моралесом, для бувалого солдата не стала чимось неприємно несподіваним.

А от що було справжнім сюрпризом для усіх, то це вторгнення роботів-прибульців, принаймні з одним з них загону Річера довелося зіштовхнутися якраз у розпал вирішального екзамену. Але як протистояти потужному ворогу, маючи в арсеналі холості набої, та ще й будучи заскоченими зненацька?

Режисер та сценарист “Машини війни” Патрік Г’юз далеко не новачок у жанрі бойовика — його попередніми роботами були “Нестримні 3” (2014), “Тілоохоронець кілера” та його сиквел (2017, 2020), а також “Людина з Торонто” (2022), що вийшов на тому ж Netflix. Але в тих невибагливих одноденках до основного напрямку неодмінно додавалося легковажне “комедійний” (якість тієї комедії — тема для окремих розмов). І якщо третє пришестя заслужених голлівудських пенсіонерів на чолі зі Сталлоне чимось комедійним не позиціювалося, то згадайте хоча б персонажа Антоніо Бандераса.

Щодо “Машини війни”, то це звір дещо іншого штибу — вже на початку героя спіткає трагедія, тож Алану Рітчсону протягом усього фільму доводиться зображати важкий тягар драматичного минулого та щосили випромінювати смуток у багатозначному погляді. Актор тримається у кадрі досить впевнено, інша справа, що драма у Г’юза несе суто декоративний характер, тобто існує для того, щоб у підсумку красиво закрити сюжетну арку. Для цього творцям вистачило звести активність одного з персонажів до обтяжливої безпорадності.

Але давайте будемо відвертими, цього разу, як і зазвичай, включення Netflix обумовлене не глибокими драматичними колізіями, а старим добрим бажанням розваги, зокрема в контексті саме бойовика, і тут стрічці точно є що запропонувати.

Г’юз та його співавтор, дебютант на сценарній ниві у повнометражному кіно Джеймс Бефорт, вирішили не перевинаходити велосипед та зробили ставку на святу простоту та перевірені формули. Такий підхід цілком має право на життя і навіть підкупає. Це стрічка з розряду тих, де, спускаючись зі скелі, промовляють фразу “обов’язково зустрінемося внизу”, і ти точно розумієш, що ніхто там вже не зустрінеться.

Отже, беремо сюжетний каркас “Хижака”. Розбавляємо мілітаристським пафосом десь із фільмів Майкла Бея, або тих самих блокбастерів про інопланетне вторгнення родом з 2010-х, таких як “Битва за Лос-Анджелес” (2011) чи “Морський бій” (2012). Забиваємо на реалістичність показаного та харизму персонажів, зате насипаємо динамічного екшену, щоб не доводилося сумувати. Приправляємо приреченістю бовванців, щоб за них хотілося вболівати, та вищезгаданою дрібкою драми. Вуаля, розвага на вечір п’ятниці готова.

“Машина війни” доводить, що від сучасного стримінгового мейнстриму не вимагається чогось заобрійного — достатньо просто зробити нормально, нехай навіть працюючи над такими простими і вторинними задумами, як тут. Власне, щодо вторинності, автори не гребують нахабно цупити у класики — замість Шварценеггера на авансцені блищить інша груда м’язів Алан Рітчсон; замість Яутжа — модифікована версія культового ЕD-209; а фінал змушує мимовільно згадати про “Чужих” (1986) Джеймса Кемерона.

За великого бажання можна ще пригадати “Псів-воїнів” (2002) Ніла Маршалла, де загін військових починав з тренувальної місії, а у підсумку все також обернулося у відчайдушну боротьбу за виживання, щоправда, з вервольфами, а не роботами. Однак на тлі скромного британського жахастика “Машина війни” виглядає натурально блокбастером. Причому таким, що так само не цурається кривавості.

Загалом жалкувати про перегляд не доводиться — це дурненький, нормальний, в міру захопливий та динамічний НФ бойовичок на раз для вечірнього дозвілля. У розв’язці, щоправда, нам товсто натякають, що місцева заруба була лише пілотним епізодом до чогось більш масштабного, і цей фінт з одного боку інтригує, а з іншого — дає привід для засмучення через те, що усе найцікавіше, якщо воно таки відбудеться, приберегли на потім.

Ну і розставмо всі крапки над і: ви ж здогадалися, що “Машина війни” — це не про вороже налаштовану бляшанку, а про незламного Річера-Рітчсона, що в кращих традиціях Залізного Арні дає гідну відсіч непроханому інопланетному гостю.