Читацькі дописи
IT Community

Ми живемо в час, коли генеративні моделі за лічені секунди створюють полотна, варті галерей, та тексти, що імітують шедеври класиків. Це викликає не лише захоплення, а й тривогу: чи не втрачає людство монополію на творчість? Щоб відповісти на це питання, недостатньо аналізувати кількість параметрів нейронної мережі чи кількість токенів її навчальних даних — потрібно зазирнути у саму природу творчого акту — туди, де математика стикається зі свободою волі та особистим суттєвим досвідом людини.

Питання про те, чи може машина творити, вже давно вийшло за межі суто технічних дискусій — сьогодні воно перебуває на перетині інформатики, філософії свідомості, естетики та антропології. Аби зрозуміти, чи є ШІ “митцем”, нам передусім потрібно з’ясувати, що саме ми вкладаємо у поняття творчості.

Що ми називаємо творчістю?

У класичному, людиноцентричному розумінні, творчий акт — це не просто створення об’єкта. Справжня творчість визначається низкою фундаментальних ознак — це новизна, тобто виникнення чогось, чого раніше не існувало в реальності, важливою є також і смислова цінність: результат творчості ніколи не є випадковим набором елементів, він завжди значущий у певному культурному чи емоційному контексті.

Проте найбільш суттєвими аспектами залишаються інтенціональність та екзистенційна залученість – творіння завжди є наслідком внутрішнього наміру та прагнення автора, це акт самовираження суб’єкта, який відповідає на власний досвід — на біль, радість, страх чи любов. У цьому сенсі творчість є способом усвідомлення себе у світі, а не лише технічною операцією з формами.

Механіка цифрового “натхнення”

Коли ми дивимося на роботу сучасних генеративних моделей, ми бачимо без сумніву дивовижні результати, але за ними стоїть зовсім інша природа — штучний інтелект позбавлений власного досвіду, він не має намірів чи бажань, його дії не виходять за межі заданого алгоритму та запиту/”промпту” користувача, і ви, напевне, вже неодноразово зіштовхувались з тим, що “машина” не усвідомлює смислу того, що вона продукує, і не володіє свободою волі у філософському розумінні цього слова.

Те, що ми схильні називати “творчістю ШІ”, насправді є високовимірною статистичною реконфігурацією наявних даних. Цей процес базується на “трьох китах”: величезних масивах навчальних даних, імовірнісних моделях та зовнішньому запиті людини. ШІ не створює нічого з “абсолютного нічого” — фактично він майстерно “маневрує” у просторі можливого, який жорстко обмежений його архітектурою та завантаженою в нього інформацією. 

Чи творить людина “з нуля”?

Тут варто бути чесними: людська творчість також не виникає у вакуумі – ми так само спираємося на існуючий культурний пласт, комбінуємо наявні образи та використовуємо мову й символи, створені до нас, і навіть найвидатніші генії будували свої світи з елементів реальності.

Однак ключова різниця полягає не в механізмі комбінування, а в джерелі імпульсу, поштовху до дії — людина діє як моральний агент, здатний на вибір, що не оптимізує жодну функцію, адже ми можемо свідомо порушувати правила, творити всупереч корисності або створювати щось, що заздалегідь приречене на нерозуміння. ШІ ж завжди перебуває в полоні оптимізації: він шукає найбільш релевантну відповідь або найбільш імовірну послідовність пікселів, він не може вирішити створити “геніальну нісенітницю” просто тому, що він так “відчуває”.

Ви можете заперечити — ШІ здатний до “галюцинацій”, може це і є певним прообразом, таким собі “зародком” творчості? Насправді — ні, це всього лише безглузда статистична комбінація, такою може бути “творчість” мавп чи інших тварин.

Чуттєвий досвід: межа оцифрування

В основі справжньої новизни лежить тілесний та емоційний досвід людей. Людське мистецтво живиться феноменологічною глибиною — відчуттям того, “як це — жити”. І це не просто філософія – біль втрати, страх смерті чи захват від краси не є даними у формальному сенсі, цей досвід неможливо повністю оцифрувати, адже він набувається протягом життя, “проживається”, а не обчислюється. ШІ може бездоганно описати ці стани, використовуючи слова або фарби, але він ніколи не зможе їх мати, як не зможе мати власну особистість.

Чи можливе принципово нове в ШІ?

Відповідь на це питання залежить від масштабу наших очікувань. У “слабкому” сенсі — так, ШІ здатний на нове: він пропонує неочікувані метафори, небачені стилістичні поєднання та технічно оригінальні рішення, які людина могла б оминути увагою.

Проте у “сильному”, екзистенційному сенсі відповідь — ні, штучний інтелект не може заснувати новий культурний сенс або створити нову систему цінностей. Він не здатний пережити особисту кризу, яка зазвичай і стає своєрідним “пальним” для справжнього мистецтва.

Свобода як фундамент: чому раб не може бути митцем

Історія мистецтва переконливо доводить, що справжня творчість є не наслідком, а передумовою свободи, адже вона розквітає лише там, де митцеві дозволено свідоме відхилення від канону. Найбільш яскраво це видно на прикладі двох сучасників — Леонардо да Вінчі та московського іконописця Діонісія.

Леонардо працював у часи італійського Ренесансу, де постать художника нарешті відокремилася від ремісника. В цій культурі індивідуальний стиль став цінністю, а експерименти з анатомією, перспективою та світлотінню — нормою.

Натомість Діонісій залишався в межах іконописної традиції, де художник — це лише смиренний служитель канону, будь-яка новизна тут сприймалася як богословська небезпека, а особисте бачення мусило бути повністю підпорядковане догмі. Різниця між живою, тілесною “Мадонною” да Вінчі та “Одігітрією” Діонісія, що є фактично реплікою візантійських зразків, полягає не в рівні таланту, а в ступені дозволеної свободи волі.

Відсутність права на “Я”

Ми не знаємо великих митців серед рабів чи кріпаків, і це не випадково – навіть якщо митець минулого залежав від мецената, він зберігав право на авторство та простір для вибору. Раб або кріпак за визначенням не є суб’єктом; він не має “я”, яке можна було б виразити через мистецтво, більше того, він позбавлений права на помилку, а без можливості помилитися творчість неможлива. Саме тому мистецтво в умовах несвободи приречене бути анонімним, канонічним та повторюваним – це не вада самого творця, а його онтологічна межа.

Творчість як акт бунту

Творчість у своєму найвищому значенні — це завжди порушення очікувань, відмова від готових форм і ризик бути незрозумілим. Коли Леонардо малював Мадонну як земну, емоційну жінку, він фактично секуляризував сакральне, ставлячи запитання замість того, щоб давати готові відповіді. У Діонісія такого права не було: його завданням було збереження форми, а не її трансформація.

Саме тут ми знаходимо принципову аналогію зі штучним інтелектом. ШІ сьогодні — це “ідеальний іконописець”. Він:

• не має свободи волі та права на помилку;
• не здатний ризикувати репутацією чи життям заради ідеї;
• не може відмовитися від виконання заданого “канону” (алгоритму).

ШІ – інструмент чи суб’єкт?

На сьогодні ми можемо констатувати: штучний інтелект здатний до імітації творчості, тоді як людина — до творчості екзистенційної. ШІ є блискучим інструментом, потужним каталізатором і своєрідним “дзеркалом”, у якому відбивається вся людська культура, але він не є суб’єктом творчості чи джерелом нових смислів. Творчість штучного інтелекту обмежує не нестача даних, а відсутність свободи волі та права на самовираження.

Чи зміниться це в майбутньому? Теоретично, якщо колись з’явиться ШІ, що матиме біологічне або синтетичне тіло, власну історію, здатність страждати та автономні цілі, нам доведеться ставити це питання заново. Але в такому разі ми будемо говорити вже не про програму, а про виникнення нової форми свідомості.