На Nintendo Switch вийшла гра The Last Hope: Dead Zone Survival. Її обкладинка дуже нагадує одну з найтитулованіших ігор усіх часів — The Last of Us. Своїм буквальним запозиченням, від назви до головної ілюстрації, The Last Hope викликала цілий спектр емоцій серед ігрової спільноти, від відвертого сміху до обурення та цікавості: «А як Sony до такого ставиться?» (спойлер, Sony ставиться дуже осудливо).
Потрібно розуміти, що надихатися, запозичувати та покращувати окремі елементи, механіки та здобутки популярних та успішних ігор це нормальна практика. Спроби скопіювати вигляд від першої особи та повторити успіх Wolfenstein 3D (1992) та Doom (1993) заземляли цілі жанри, в цьому випадку FPS (Fisrts Person Shooter — пер. стрілянина від першої особи).
До прикладу Marathon (1994) від Bungie дав поштовх молодій студії та визначив її долю у царині «шутерів», чи Duke Nukem 3D (1996) від 3D Realms який абсолютно не серйозно ставився до себе та гіперболічно викручував крутість протагоніста на максимум. Ці ігри не просто копіювали вигляд від першої особи, а привносили щось нове і навіть виглядали унікально. Якщо поставити скриншоти усіх згаданих ігор поруч, ви навряд їх спутаєте.
Doom (1993), Marathon (1994), Duke Nukem 3D (1996)
Як правило, розробники намагаються якось вирізнитися від неповторного оригіналу копіюючи лише цікаві елементи якими запам’яталася оригінальна гра.
Проте часті випадки коли списують прямо, не своїми словами. Це вже переходить певні межі моралі та законодавства про право інтелектуальної власності і є неповагою до колег. Кілька прикладів подібних ігор, від бажання створити власну версію хорошої гри до спроб підмазатися до успішних брендів у просуванні свого (не)доробку, ми зараз згадаємо і почнемо з натхненника цього тексту.
Зміст
The Last Hope: Dead Zone Survival — The Last of Us
The Last of Us вийшла під кінець покоління PS3 й стала справжньої лебединою піснею консолі. Окрім технічних досягнень та сотень нагород, успіх гри дав зрозуміти, що аудиторія високобюджетних ААА-ігор готова до дорослих історій, з акцентом на персонажах, їх переживаннях та морально складних, емоційних, рішень. The Last Hope і близько не про це.
Головного героя, Браяна Лі, відправляють в майбутнє у важливій державній справі. Та є нюанс, Землю майбутнього заселили зомбі. Герою доведеться відстрілюватися від щільних натовпів зомбі продираючись до рятувального човна (або ж просто пробігтися до потрібної точки). Всього у грі 15 місій штибу «знайти маркет», «дійти в бібліотеку» чи «втекти з бібліотеки». В цій же бібліотеці герой знайде дівчинку Єву (Eve) чи Еву (Eva), розробники самі до кінця не визначились з ім’ям героїні.
І якщо головного героя гри намагалися зробити схожим на Джоела, а вийшов середньостатистичний чоловічий персонаж, то Єва це буквальна копія Еллі з The Last of Us, при чому дуже дешева. Юридичний департамент Sony почав видаляти відео гри з YouTube, тож трейлер, доволі пафосний, можна знайти хіба що перезалитим у когось на каналі.
Головна проблема цієї гри — вона погана, і не в тому розумінні, що «настільки погана, що хороша», а просто погана. Жахлива.
Набоїв обмежена кількість на всю гру, зі звуків лише кашляння зомбі. Вона копіює персонажів та музику The Last of Us (музика тут лише в меню), ілюстрація в меню буквально змальована з обкладинки The Division від Ubisoft, а більшість ігрових асетів та навіть механік (відкривання замків) взяті з магазину Unity, на якому зроблена гра. Навіть сам логотип ігрового рушія при запуску гри говорить про те, що розробники використали безплатну версію Unity, за умовами якої на початку гри має з’явитися лого рушія.
Якщо вам здається, що в Україні роблять невиразні ігри, з дешевою графікою чи нецікавим вам ігроладом, подивіться ще раз на цей «успішний західний проєкт» і порівняйте його з майбутніми та актуальними релізами українських розробників.
Проте гравці розважаються на повну і навіть роблять SpeedRun (швидке проходження) по ній. Саму гру видалили з Nintendo eShop, тож оцінити усю велич The Last Hope: Dead Zone Survival можна хіба що на YouTube.
Oceanhorn 2: Knights of the Lost Realm — The Legend of Zelda BOTW
The Legend of Zelda одна із найстаріших чинних ігрових серій яка стала натхненником для кількох поколінь розробників. Кожна частина пригод Лінка намагається як мінімум привнести щось нове у серію, як максимум добряче струснути увесь жанр пригодницьких ігор, тож не дивно, що окремі механіки цієї серії розтягують інші студії. Хоча дехто не обмежується лише окремими елементами.
Перша частина Oceanhorn: Monster of Uncharted Seas надихалася старими частинами The Legend of Zelda, як до прикладу A Link to the Past, Link’s Awakening DX чи The Wind Waker.
Oceanhorn 2: Knights of the Lost Realm бере за основу вже Breath of the Wild і намагається повторити її практично в усьому, від основних механік дослідження світу, пазлів, окремих візуальних елементів до ракурсів камери, які наче взяті прямо з гри про пригоди Лінка.
Варто віддати належне розробникам. Хоч вони копіюють ігровий процес, світ гри — Ґая, без усіляких знижок можна назвати унікальним та дуже гарним, особливо як для мобільної гри (поки що гра доступна в Apple Arcade та на Switch).
Історія відбувається у фентезійному світі. На початку безіменний герой повертається на батьківщину, на яку нападають роботи. Цього разу герой воюватиме не на одинці, хоча судячи з оглядів, компаньйони частіше заважають чи взагалі нічого не роблять, аніж допомагають, і їх основна функція — бути «камінцем» для кнопки у вирішенні пазлів.
Серія Oceanhorn в цьому списку з тієї причини, що б показати, що не всі копії бувають дешевими паразитами, інколи вони відносно непогана альтернатива, якщо у вас відсутня платформа на якій виходить копійована гра, як у цьому випадку, Nintendo Switch.
Oceanhorn 2 вже анонсована для консолей поточного покоління та ПК, але поки без дати виходу.
Unearthed: Trail of Ibn Battuta – Episode 1 — Uncharted
На перший погляд, легковажний жанр «Індіана Джонс», тобто пригодницький екшн з пошуком скарбів, насправді один із найскладніших як в кіно, так і в іграх. Окрім очевидно хорошого ігроладу, персонажі мають бути харизматичними, між ними повинна бути хімія, також важливо утримувати баланс між гумором, драмою та високими ставками від яких залежить життя героїв.
Саме тому в ігровій індустрії можна назвати всього дві успішні серії цього жанру: Tomb Raider та Uncharted. Саме після суперуспішного Uncharted 2: Among Thieves у розробників почала повертатися цікавість до жанру. А ще прокинулись люди, які спробували зробити власну версію Uncharted.
Unearthed має назву схожу по написанню до Uncharted (а от звучить вона не дуже схоже), яку з першого разу можна навіть не відрізнити, також логотип виконаний у стилістиці ігор про Нейтана Дрейка.
Trail of Ibn Battuta повторює структуру Among Thieves, починається гра приблизно з фінальної частини сюжету і в кульмінаційний момент повертається у часі на три тижні. Що цікаво, продовження прологу мало б бути в наступних епізодах, які так і не вийшли.
Ігроладно це екшн від третьої особи в пригодницькому жанрі. Головний герой гри Фаріс Джавад (Faris Jawad) вирушає шляхом відомого арабського мандрівника XIV ст. Ібн Баттута, який за 29 років пройшов близько 120 тис. км, у тому числі відвідавши Південну Україну та Крим. Його спогади «Подарунок споглядачам про дива міст та чуда подорожей» послугували джерелом інформації про Україну того періоду.
Повертаючись до гри. Розробники намагалися копіювати пригодницьку, тоді ще, трилогію студії Naughty Dog, і якщо бути відвертим, у них це вдалося. Попри те, що перший епізод проходиться всього за годину, за цей час змінюється кілька локацій, є які не які пазли, гра має зрежисовані кат-сцени, є мирний епізод, а також місія з втечею на мотоциклі та відстрілюванням противників на ходу. І це за три роки до Uncharted 4!
Велика проблема лише в тому, що все це зроблено дуже дешево і, відповідно, дуже не якісно.
Але на противагу відверто халтурній The Last Hope, відчувається, що розробники Unearthed: Trail of Ibn Battuta вболівали за своє дітище, хоч і не мали досвіду та навичок. Це той випадок, коли «так погано, що добре» і навіть трішки шкода, що продовження не вийшло.
Що цікаво, в титрах вказаний Трой Бейкер, якого ви знаєте по ролі Джоела з The Last of Us, Сема, брата Нейтана, з Uncharted 4 та Девітта Букера з Bioshock Infinite. Правда невідомо, кого саме озвучив відомий актор, є підозра, що нікого.
Monkey Business — Donkey Kong
Може здатися, що клони виникли в сучасній ігровій індустрії, з розвитком та доступністю інструментарію для розробки відеоігор. Проте ще на зародку індустрії та її стрімкого зростання виходили буквальні копії тогочасних хітів. Однією із жертв став оригінальний Donkey Kong 1981 року.
В кінці 70-х початку 80-х надзвичайно популярними були ігрові автомати. Вони були ледве не єдиною можливістю пограти у відеоігри. Справжнім хітом того часу був Pac-Man (1980) тож надихаючись «Красунею та Чудовиськом» та «Кінг Конгом» Nintendo у 1981 році випустили свого конкурента відомому ненажері — Donkey Kong. Гра одразу стала хітом серед гравців і найуспішнішим ігровим релізом 1981/1982 років у фінансовому плані.
Творіння Шіґеру Міямото (宫本 茂) заклало основи жанру платформерів та мало щось схоже на сюжетні кат-сцени, що було новинкою для ігор на аркадних автоматах. За подібне новаторство та інші заслуги вся серія Donkey Kong сім разів потрапляла до Книги рекордів Гіннеса.
Протягом наступного десятиліття успіх портів гри та її сиквели врятував японського розробника від провальної експансії на Захід та вивів у лідери ігрової індустрії. Протагоністом гри був Стрибун (Jumpman), який у сиквелі, — Donkey Kong Jr. 1982 року, вже став антагоністом.
Пізніше Стрибун отримає власну гру і стане символом Nintendo та одним із найвпізнаваніших вигаданих персонажів.
Подібний успіх не минувся безслідно, що б уникнути ліцензійних відрахувань за портування гри деякі видавці та тогочасні платформотримачі намагалися скопіювати Donkey Kong. Не лишалися осторонь і звичайні розробники.
Одним із найвідоміших і найзухвалішим клоном є Monkey Business 1985 року. Гра буквально копіює рівні Donkey Kong трішки змінивши вигляд Стрибуна, самого Конга наче пофарбували у клоунський грим, а замість «принцеси» персонаж який у профіль дуже нагадує Рональда Макдональда, маскота McDonald’s.
З цікавого, версія Donkey Kong для Atari 400 та Atari 800 мала великодку (Easter egg), яку чесним шляхом не могли знайти протягом 26 років і це ще один абсолютний рекорд. Чверть століття по тому програміст порту Лендон Дайер (Landon Dyer) повідомив, що заховав у грі свої ініціали, але не пам’ятає як активувати їх появу. Знайшов секрет Дон Годжес (Don Hodges) використовуючи емулятор та деббагер, що б залізти в код гри.
Black Buccaneer — Prince of Persia The Sands of Time Trilogy
На останок моя особиста історія. Зазначу, що цей випадок, це приклад паразитного маркетингу російського видавця гри, тож актуальний лише для України та країн колишнього срср.
Prince of Persia створена Джорданом Мехнером вийшла у 1989 році й сильно вплинула на ігрову індустрію. Від преси до гравців, всі були вражені реалістичною анімацією, яка була буквально покадрово змальована з відеозаписів акробатичних трюків та бойових сцен з кіно. Інші розробники надихалися грою про безіменного Принца, як до прикладу автори жахливих Zorro: A Cinematic Action Adventure (1995) чи Cruel World (1993), проте сама серія стояла на місці.
Сиквел був хорошим, але нічого нового окрім графіки запропонувати не міг. Ера переходу індустрії у повноцінне 3D тільки познущалася з Принца, Prince of Persia 3D (1999) практично поховав серію, аж поки у 2001 році її не викупила Ubisoft.
Переосмислення серії вийшло у 2003 році під назвою Prince of Persia: The Sands of Time. Гра зібрала чимало номінацій та нагород в різних категоріях, у тому числі як «Гра року». Як і дідусь, The Sands of Time дивувала своєю плавною анімацією та акробатичними трюками, але в першу чергу запам’яталась атмосферою справжньої арабської казки. Після кількох сиквелів та перезапусків The Sands of Time досі лишається найуспішнішою грою франчайзу.
У 2006 році, коли трилогія Принца Персія вже була завершена, виходить Pirates: Legend of the Black Buccaneer (в Європі просто Black Buccaneer). Одразу зазначу, що Pirates: Legend of the Black Buccaneer не має жодного стосунку до гри Pirates: The Legend of Black Kat 2002 року. Її розробили Westwood Studios, видали ЕА і вона зібрала загалом непогані відгуки гравців та пресу.
Можливо видавцям вдалося викупити права в ЕА, але я схиляюся до думки, що для ринку США ця торгова марка не була зареєстрована, тому в Штатах гра отримала повну назву «Pirates: Legend of the Black Buccaneer», а в Європі та Австралії просто «Black Buccaneer».
Black Buccaneer була чимось (по)середнім між Tomb Raider та Prince of Persia, поєднувала дослідження таємничого острову як в іграх про Лару Крофт, та акробатику і бойову систему з Принца Персії. Приправили все атмосферою «Піратів карибського моря», ігрові адаптації яких в той час були не найкращої якості. Окрім основних елементів, гра також копіювала окремі механіки та ідеї, як до прикладу Темного Принца з Prince of Persia: The Two Thrones.
Після кораблетрощі головний герой, Френціс Блейд (Francis Blade), потрапляє на острів, знаходить там амулет вуду, який наділяє його здатністю перевтілюватися на Чорного Корсара. Окрім збільшення сили, ціною шкали здоров’я у відповідних місцях Корсар може викликати зомбі, які воюватимуть на його боці. Але найголовніше те, що гра вийшла настільки посередньою та нікому непотрібною, що у неї навіть нема окремої сторінки у вікіпедії.
Через кілька років після релізу гри студія-розробник закрилась, так і не знайшовши новий проєкт, хоча у 2008 році вони почали портувати на PS3 та Xbox 360 першу частину The Witcher з підзаголовком Rise of the White Wolf. Приблизно через рік проєкт заморозили, а по суті скасували.
Повертаюсь до «Чорного Корсара». В Україні та країнах СНД гру видавав «Новий диск» і на звороті обкладинки, окрім інших «особливостей» гри червоними літерами було написано: «Фантастичний екшн у кращих традиціях Принца Персії».
Цікаво, під «фантастичний» малось на увазі сетинг гри чи її якість? Разом з тим. Цей напис привернув увагу фанатів Принца Персії, які сумували за улюбленим героєм і хотілося чогось схожого. Серед таких фанатів були я та кілька моїх друзів, один з них придбав цей диск.
Показово, що українські пірати прибрали напис «у кращих традиціях…» (третій зворот)
Хочу ще раз зазначити, що проблема лежить не в самій грі, яка все ж копіювала основні елементи The Sands of Time та ігор про Лару Крофт, але у якої не вийшло скласти все до купи зберігши хорошу якість фінального продукту. Проблема у маркетинговому відділі російського видавця, який вирішив просунуту гру усіма доступними способами, і я б навіть сказав дещо підлими. Як би не «в кращих традиціях Принца Персії», можливо багато гравців не були б травмовані якістю цієї гри, особливо після трилогії про Принца, і зараз я б писав про іншу гру яка намагалася скопіювати популярну франшизу.
***
Для багатьох розробників скопіювати успішний проєкт це можливість навчитися робити ігри, зіштовхнутися з проблемами вирішення яких вже існує. В такому випадку головне тримати баланс і не скочуватися у пряму копію. Деякі цього не розуміють, а дехто використовує усі доступні способи пропіарити власну гру, нажитися на відомому імені, та свідомо копіюють впізнавані візуальні елементи та стиль відомих ігор. В таких випадках завжди залишається питання якості фінального продукту та реакції ігрової спільноти.
Також подивіться нашу добірку мобільних клонів ААА-хітів.