З 23 травня в кінотеатрах розпочався прокат постапокаліптичного бойовика «Фуріоза: Шалений Макс. Сага». Це спіноф-приквел одного з найвидатніших екшн-блокбастерів як мінімум XXI століття «Шалений Макс: Дорога гніву» (2015) та загалом п’ятий фільм у піщано-анархічній франшизі Джорджа Міллера. У цій рецензії розповідаємо, що пропонує австралійський постановник цього разу та як у титульній ролі почувається Аня Тейлор-Джой, котра прийшла на заміну Шарліз Терон.
Плюси:
надзвичайно захопливі екшн-сцени і достатня їхня кількість; Аня Тейлор-Джой файно впоралася з роллю після богині Шарліз Терон; в цілому гарне доповнення до міфології серії;
Мінуси:
помітно нерівний темп оповідання та, відповідно, прикрі провисання; дегенеративний антагоніст у виконанні Кріса Гемсворта може сподобатися не усім; певні умовності сюжету;
«Фуріоза: Шалений Макс. Сага» / Furiosa: A Mad Max Saga
Жанр постапокаліптичний бойовик
Режисер Джордж Міллер
У ролях Аня Тейлор-Джой, Кріс Гемсворт, Том Берк, Лейчі Гальм, Натан Джонс, Ангус Семпсон, Чарлі Фрейзер, Джон Говард
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2024
Сайт IMDb
В постапокаліптичній Австралії знову неспокійно. Серед випаленої сонцем безплідної пустки райською оазою-Феміскірою розташувалось особливе місце, де живе юна дівчинка Фуріоза. Та одного разу брудні байкери викрадають її та відвозять до свого м’язистого лідера Дементуса, який дізнається про Зелені землі та намагається випитати у малої дорогу до них. Під немилість лиходія потрапляє і мати дівчинки, котра намагалася повернути нещасну дитину.
Поворотним моментом у цій трагічній історії стає виявлення Дементусом та його банди Цитаделі — вже знайомого глядачам міста, де міцно засів ще один диктатор Несмертел Джо. Тож поки двоє поганців з’ясовуватимуть між собою стосунки, головна героїня не тільки встигне подорослішати, але й завестися наставником, щоб за нагоди здійснити такий жаданий акт відплати над тим, хто зруйнував її життя.
Не те щоб це можна було назвати трендом, але 2024 рік став благодатним часом для сюжетів, події яких розгортаються у суворих постапокаліптичних пустках. Щойно трохи вляглися пристрасті по «Фолауту», як на екрани спішить вже наступна історія у сетингу розореного, затонулого в суцільній анархії світу. Нещодавно цій цікавезній темі ми присвятили цілу статтю.
Дев’ять років тому Джордж Міллер подарував світу один з найкращих зразків чистого кінематографа у жанрі екшн, не замутненого зайвими змістовими сентенціями чи діалогами. Та разом з тим австралійський режисер та його команда задали настільки високу планку, що її перевершення здавалося неможливим. І це дійсно так: «Фуріоза» помітно програє на тлі свого видатного попередника як мінімум у темпі оповіді та рівні напруги окремих сцен.
Втім, якщо перед переглядом не сильно відштовхуватись від «Дороги гніву», а сприймати стрічку більше як чистий аркуш, це піде на користь. «Фуріоза» — насправді добротне екшн-кіно, цілком у дусі міллерівської франшизи. Воно виглядає набагато краще типових стерильних блокбастерів і є чудовою альтернативою бездушним кінокоміксам останніх років.
Що стосується саме екшену — тут у Міллера і досі все в повному порядку. На екрані що не сцена, то повна торба вражень, а що не погоня, то дух буквально перехоплює. Так, ефекту новизни вже вдень зі свічкою не знайдеш, але це все одно виглядає до дідька захопливо. Та і за проникливий погляд Ані Тейлор-Джой, який режисер красиво виділяє за допомогою гри світла-тіні в одній зі сцен, цьому фільму можна пробачити багато.
Але, і це знову відрізняє «Фуріозу» від «Дороги гніву», сюжет не пропонує суцільний екшн і розпорошується на тривалі зупинки, що припускає просідання і негативно впливає на оповідальний темп.
Відбувається це через дві причини. Перша — Міллер просто зобов’язаний робити вимушені паузи та пояснювати деякі речі, адже у приквелах, тобто передісторіях, зазвичай саме цим і займаються. Друга, і вона випливає з першої — у «Фуріозі» погоні стають лише впізнаваним атрибутом історії, в той час, як уся «Дорога гніву» була наскрізь погонею, всередині якої розгорталась мінімалістична історія.
Не варто і опускати факт деяких сюжетних умовностей: хто тут реально здається несмертним, то це головна героїня, а її маскування під юнака взагалі якесь сміховинне.
Аня Тейлор-Джой достойно переймає естафету у Шарліз Терон. Її крута войовниця небагатослівна, наче Шварценеггер у «Термінаторі», та розгулює з відірваною рукою, знову ж таки, наче Шварценеггер у «Термінаторі 2». Але з’являється акторка на екрані лише після першої години хронометражу, а до того за неї віддувається юна Аліла Браун, яка за допомогою штучного інтелекту на кожному етапі дорослішання отримує все більше рис обличчя старшої колеги.
Яскраво серед інших виділяється Кріс Гемсворт з накладним носом, Дементус якого нагадує Тора на важких наркотиках, наче після клацання Таноса чоловіка остаточно поплавило (у його гардеробі навіть знайшлося місце подобі супергеройського червоного плаща).
Окрім завзятого бажання Гемсворта протягнути дружину Ельзу Патакі на епізодичні ролі ледь не в кожний свій фільм (тут в іспанської красуні їх одразу дві), і навпаки, уважний глядач помітить дійсно вартісне камео. А ще з «Дороги гніву» сюди перекочували невтомний осіменитель Несмертел Джо (його грає Лейчі Гальм, який замінив померлого Г’ю Кіяса-Берна), громило Ріктус Еректус та декілька інших другорядних персонажів.
«Фуріоза: Шалений Макс. Сага» — гарне кіно, яке, втім, вже не справляє такого сильного ефекту, як попередня частина культової франшизи. Тож «Дорога гніву» — це все ще недосяжний opus magnum Джорджа Міллера. Та паски безпеки під час перегляду точно знадобляться, і от на цих максимальних обертах стрічка виглядає дивовижно.