“Ти — космос” — новий український сай-фай, який вривається у прокат, є однією з найбільш щирих і стильних робіт року. Фільм уже зібрав теплі відгуки на фестивалях, і тепер нарешті дістався до широкого глядача. Це історія про самотність, пошук сенсу й ту впертість, яка не дає людині зламатися навіть тоді, коли навколо порожній всесвіт. Маленьке кіно з великим серцем, яке вміє бути одночасно масштабно космічним і дуже домашнім.

“Ти — космос”

Жанр фантастика, трагікомедія
Режисер Павло Остріков
У ролях Володимир Кравчук, Алексія Депікер, та ін.
Прем’єра 20 листопада 2025 року, кінотеатри

Новий український фільм “Ти — космос” з’являється у прокаті так тихо і спокійно, ніби й не претендує на статус події, але кілька фестивальних показів уже встигли нагадати, що у нас знову виросла робота, яка може стояти поруч із найкращими жанровими історіями Європи.

В Україні стрічка дебютувала на Одеському кінофестивалі, де взяла гран-прі, загалом зібрала теплі відгуки на фестивалях і за кордоном, де її особливо відзначили за операторську роботу та потужну акторську гру. І хоча це лише перша повнометражна робота режисера, по ній одразу видно людину, яка не намагається маскувати недоліки масштабом, а навпаки ставить ставку на інтимність, камерність і точність.

Після руйнування Землі Андрюха живе сам у старенькому космічному кораблі, дрейфуючи серед тиші та уламків минулого. Його дні схожі один на один, доки бортова система раптом не ловить голос дівчини: єдиний живий сигнал за багато часу. Цей голос стає для нього причиною знову рухатись уперед. Герой вирішує знайти її, хоч і не знає, хто вона, де вона і чи справді вона жива. У дорозі герой зіштовхується з наслідками того світу, який зник, із власними страхами й тишею, що давить сильніше, ніж будь-який вакуум.

Фільм відкривається дуже по-домашньому, без пафосу, майже з тією самою інтонацією, якою з другом говориш на кухні і саме такий тон задає головний герой. Андрюха живе в постапокаліптичній реальності, де після руйнування Землі він залишається мало не одним з останніх, хто ще зберігає звичку говорити вголос.

Сценарно фільм дуже цікавий тим, що не намагається робити “ще одну історію про кінець світу”. Навпаки. Зруйнована Земля тут лише фон, каталізатор для героя, а справжня ідея лежить у тому, як людина шукає хоч якийсь сенс, хоч когось живого, навіть якщо це всього лише голос.

Андрюха — головний скарб стрічки. Розкриття персонажа йде не через текст, а через дрібниці: як він слухає платівки, як говорить зі своїм роботом-помічником. Володимир Кравчук, який раніше був відомий у комедійних ролях, раптом видає таку щиру драму, що на певному етапі ти перестаєш аналізувати, ти просто віриш. Він грає персонажа, який міг би бути твоїм другом, тим самим звичайним хлопцем, з яким у школі списував домашку. І саме тому його подорож працює настільки емоційно: він не класичний голлівудський герой, він не безстрашний боєць, він людина, яку змусили дорослішати не обставини, а пустота навколо.

Баланс між жанрами також є однією з найсильніших рис картини. Режисер чудово відчуває, коли треба зробити паузу, коли додати гумору, а коли дозволити сцені працювати на емоцію. Комедійні моменти живі та абсолютно природні, без тієї награнності і штучності, яка часто губить українські фільми.

Камера працює впевнено, тому в картині правильні ракурси, повільні рухи, те саме відчуття порожнечі навколо, яке створює атмосферу без слів. Саундтрек заслуговує окремої згадки, адже кілька українських пісень звучать настільки влучно, що здається, ніби сцени знімали під них. Усе виглядає продумано, професійно й точно можна сказати, що люди, які цим займалися, повністю закохані в кіно.