“Інститут” від MGM+ — ще одна екранізація Стівена Кінга, яка на перший погляд здається черговою історією про дітей із надзвичайними здібностями, але насправді ховає під собою значно більше. Тут і соціальні підтексти, і роздуми про владу та страх, і класичний кінгівський жах у буденних декораціях. Серіал не поспішає з розкриттям усіх карт, але саме в цьому його сила: він затягує поступово, дозволяючи глядачеві відчути тиск стін “Інституту” так само як і його в’язні.

“Інститут”/ The Institute

Жанр фантастика, драма
Шоуранер Бенджамін Ковелл
У ролях Бен Барнс, Джо Фрімен, Джуліан Річінгс, та ін.
Прем’єра 13 липня, 2025

Однойменну книгу, на основі якої створений серіал, критики називали однією з найатмосферніших пізніх робіт письменника, і сама історія завжди виглядала ідеальним матеріалом для телеекрану. Тут є таємниче місце, де зникають діти з надзвичайними здібностями, тут є суворі правила, загадкові дорослі та поступове розкриття того, що насправді стоїть за цим кошмаром.

Сюжет наче створений для багатосерійного формату: він дозволяє занурюватися у поступову побудову атмосфери, знайомити нас з героями, поступово розкривати інтригу та залишати глядача в напрузі від серії до серії.

Серіал справді тримає увагу, навіть якщо відчуття новизни тут майже немає. У голові постійно виринають паралелі з іншими популярними проєктами останніх років — від “Дивних див” до “Поділу”, але “Інститут” відрізняється тим, що не ховається за загадковістю, а наважується дати відповіді на свої запитання.

Це не завжди найсильніші та найоригінальніші відповіді, але вони є, і це вже робить історію більш цілісною. Сюжет рухається повільно, часом навіть занадто, і можна відчути, що деякі сцени затягнуті просто для збільшення хронометражу, проте в ключові моменти шоу все одно працює так, як і задумано: воно лякає, інтригує та провокує на роздуми.

Сірі тони, бляклі кольори й відсутність зайвої динаміки створюють ефект гнітючої пастки, з якої важко вирватися. Не всім така картинка сподобається, але саме вона підсилює відчуття, що ти дивишся не пригодницький серіал, а щось більш жорстке й психологічне.

Як завжди, багато що тримається на акторах. І тут серіал виглядає нерівно. Джо Фрімен у головній ролі виглядає дуже переконливо, його персонажу віриш, і саме він витягує багато сцен, особливо коли потрібно показати відчай, страх і боротьбу дитини проти чогось невимовно страшного.

Джуліан Річінгс додає колориту і одразу запам’ятовується, навіть якщо йому дісталося не так багато ефірного часу. Натомість Мері Луїз Паркер, яка грає одну з головних антагоністок, виглядає відверто слабко. Її образ надто шаблонний і картонний, ніби зібраний з кліше, а сама акторська подача не рятує ситуації.

Бен Барнс намагається витягнути свого героя харизмою, але цього недостатньо, аби приховати загальну поверхневість написання. Другорядні персонажі взагалі залишаються на рівні фону: вони є, але не викликають жодних емоцій, і навіть у моменти їхньої смерті чи небезпеки, глядач не відчуває реального співпереживання.

Зрештою, “Інститут” — це серіал, який може здатися надто затягнутим і нерівним у деталях, але якщо вас зачепить його головна інтрига, ви додивитеся до фіналу. Тут є цікаві сенси, є справжній вайб Кінга, є моменти жорстокості й темряви, які піднімають шоу вище середньостатистичного жанрового телевізійного продукту. Водночас у нього є серйозні проблеми з персонажами та антагоністами, через що серіал втрачає емоційний вплив.