Цей матеріал – не редакційний
Це – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.
Доброго дня, панове. Ласкаво прошу до мого нового блогу “Суб’єктивний погляд”. Якщо у минулому я розповідав про проблеми вітчизняних геймерів у зв’язку з ситуацією у енергетиці, зараз я обрав іншу актуальну тему.
Як зазвичай, вона буде пов’язана з моїм головним захопленням — відеоіграми, але проблема є більш широкою, адже ігри є лише її частиною. Тут виходить ціла система питань, адже зачіпає декілька взаємопов’язаних факторів — інтернет-піратство, питання локалізації, регіонального ціноутворення, прибутковості українського ринку для правовласників і ще багато чого. Спробуймо розібратися у всій цій “каші”, де я намагатимуся структурувати та поєднати усі проблеми.
Українська локалізація у іграх
Почнемо, мабуть, з цього аспекту. Як ми знаємо, у зв’язку з російським вторгненням в Україну, зараз активно популяризується українська мова на заміну російській у масовій культурі. Якщо ще п’ять-десять років тому всі ми спокійно грали з російською локалізацією, то зараз активно збільшується відсоток тих, хто принципово бажає грати з вітчизняною. Але тут є ряд проблем — хоча і деякі видавці та розробники вже почали додавати у свої проєкти українську мову — до рівня трилогії Metro або S.T.A.L.K.E.R. (тобто українських ігор), де є повноцінний переклад тексту і звуку нам ще дуже далеко.
Чому так? Все дуже просто. Західні паблішери, як звичайні комерсанти, орієнтуються на дохідність ринків. Є англійська мова, яка покриває 100% планети (плюс основні ринки — це США і Великобританія, де англійська є державною і мовою спілкування), є німецька, французька, італійська мови — ці країни є найбільш прибутковими у ЄС. Тобто для цих ринків є сенс вкладати ресурси для локалізації.
Є також пострадянський регіон, де за основну береться російська локалізація. Чому? Бо російську мову знають на території всього минулого СРСР, а окрему робити локалізацію для України, Казахстану, Молдови, Таджикистану та інших держав є недоречним, адже фінансового “вихлопу” це не дасть. Крім того, на Заході ще до кінця не вимерла “клюква” – тобто, якщо не брати політичний аспект, для багатьох на Заході ми ще – “совок”. Що далеко ходити — буквально тиждень тому я перепройшов Battlefield 3, де на допиті головного героя персонажі розповідають, що координатори одного з головних героїв, російського спецназівця ГРУ, Діми… з Києва. Так-так, ось та сама “клюква”. Звичайно, у 2011 році ніхто на це не звертав уваги, але зараз це виглядає смішно і навіть дико. Але я дуже сумніваюся, що з тих часів на Заході щось змінилося і для рядового громадянина і навіть приватних компаній у нас досі умовні “Сталін, ГУЛАГ, Совіет Юніон”.
Зараз хоч трохи все і змінюється, західні видавництва все ж у деяких випадках почали додавати текстову локалізацію для України. Але, на жаль, це скоріш виняток із правил, а не правило. Правилом скоріш залишається те, що у більшості випадків українці й досі грають з російською локалізацією. Або якщо і її нема, як в іграх Bethesda Softworks, взагалі без локалізації. Звичайно, якщо ти молодий гравець, який як раз вивчає англійську мову, це може бути навіть корисно, але не всі знають англійську. І якщо людина вже досягла близько тридцяти років і не знає англійську мову — у 99% випадків вона її вже знати не буде, бо вже голова і весь час зайняті тим, як працювати та заробляти гроші, а не навчатися.
Відповідно, така аудиторія не буде купувати гру на старті, а скоріш буде чекати “народний переклад” і тільки потім приймати рішення щодо покупки, хоча така аудиторія є найбільш платоспроможною. Виходить якесь замкнене коло…
Чого ж так сумно все у плані української локалізації? Ми самі винні, або західні видавництва не приділяють нам достатньої уваги? Спробуймо розібратися далі.
Піратство в Україні — одна з головних проблем?
В Україні, як і у будь-якій країні пострадянського простору піратство є дуже актуальною проблемою. По-перше, всі ми з дитинства привчені займатися піратством — хай то купівля піратських дисків з іграми на Петрівці у дев’яності та нульові, VHS-відеокасет “напрокат”, чи користування торент-трекерами. По-друге, повна відсутність культури споживання цифрового контенту. У нас за десятки років сформувався певний стандарт “ПК і торент”. На відміну від Заходу, де заведено купувати комп’ютерні програми, музику, кіно і відеоігри, а за піратство можуть бути застосовані санкції, у нас прийнято так само це робити безплатно, адже немає ніякої відповідальності.
Якщо, наприклад, у США за піратство можуть оштрафувати користувача або взагалі відключити інтернет, то у нас — ні. Але всьому приходить кінець рано чи пізно, адже зараз Україна приймає все більше і більше законів, що пов’язані з узгодженням нашого законодавства із європейськими нормами. Хто знає, може й нас будуть штрафувати за піратство через десять років?
Правда, на цей момент, у зв’язку з поголовним піратством і низькою дохідністю нашого регіону, західні видавництва не надто зацікавлені у нашому ринку — тому, відповідно, українська локалізація поки є не дуже частим явищем. Згідно з недавніми дослідженнями, наша держава знаходиться серед лідерів “піратських” країн. До лідерів споживання піратського контенту також входять такі країни, як США, Великобританія, Німеччина, але давайте на прикладі порахуємо, що таке піратство у США й у нас. Просто цифри.
Наприклад, у США одну гру “спіратили” мільйон користувачів — в Україні так само. Населення в Україні — менш як 30 мільйонів осіб, в США — близько 240 мільйонів. Тобто маємо справу з 1/30 і 1/240. Тепер візьмемо до уваги те, що продажі цієї гри сягають мільйонів у США, у нас — десятків… тисяч. Далі вже не треба пояснювати, що виходить з фінансового погляду правовласників і як вони пріоретизують ринки. Тобто крім кількості використань нелегальних копій треба ще порівнювати продажі легальних.
І тут картина у нас просто катастрофічна, особливо як для європейської країни. Звичайно, видавництвам простіше зробити російську локалізацію для десятка країн пострадянського регіону — це виходить простіше і дешевше. Вирішують усе гроші — поки український ринок не буде достатньо прибутковим, ніхто не буде вкладати великі кошти в повноцінну українську локалізацію. Зі сторони державної підтримки щодо створення українських студій, що займаються локалізацією у нас, на жаль, також все погано. Можна сказати “не на часі, бо війна”? Можна. Але чи не витрачаються на інші непотрібні речі бюджетні кошти?
Тобто проблема піратства є дуже серйозною в Україні, адже це несе шкоду нашій інвестиційній привабливості. Відповідно страждає і користувач — навіть часто не замислюючись, що користуючись піратським контентом, робить шкоду і собі. Звичайно, справа не у рядовому “Миколі-піраті”, справа тут у колективній відповідальності.
Чи у всьому винні пірати та, чи вирішить ситуацію активна боротьба з піратством? А також камінь у сторону правовласників.
Можна нескінченно критикувати піратство і його негативний вплив в нашій державі, але розберімося, чи допоможе боротьба з піратством, а також в причинах цього самого піратства і як можна було б перетягнути більше людей на “світлу сторону” без заборон і обмежень.
Активна боротьба з піратством все одно не повністю його нівелює і не змусить людей масово купувати легальний контент. Навіть якщо активно почати блокувати доступ до піратських ресурсів — користувачі все одно будуть знаходити обхідні варіанти, як і самі піратські ресурси. Штрафи за завантаження в Україні? Це також вже занадто, хоча і мало б деякий вплив.
Чому ж в Україні так сильно піратять? По-перше, це звичка. Ще понад двадцять років тому ми звикли користуватися піратською “Віндою”, піратити ігри, музику і кіно. Сам себе згадую, коли в мене з’явився безлімітний інтернет — одних тільки ігор в місяць міг завантажити на 100 гігабайтів. А тоді 100 гігабайтів — це не один умовний Starfield завантажити, а дійсно десятки “репаків”. Ми звикли, що можна брати все і безплатно, навіть не замислюючись над тим, що це людська праця, збитки для правовласників, недоотриманий прибуток і, як наслідок, ігнорування нашого ринку.
По-друге, цінова політика. Це не просто проблема, а колосальна проблема. Рівень доходів населення в Україні й у західних країнах — це небо і земля. І зараз, на жаль, ситуація не покращується, а погіршується. Наприклад, майже п’ятнадцять років тому я купував новинки на ПК за 100-120 гривень (при курсі вісім гривень за долар) або $12-15. А зараз я просто не перестаю бути шокованим, коли бачу ціни на ігри, які зрівнялися з консольними версіями.
Наприклад, мені треба у вересні придбати God of War: Ragnarok і Dead Rising Deluxe Remaster – по дві тисячі гривень за кожну Deluxe-версію. Тобто $100 за обидві гри або чотири тисячі гривень… казати про те, що я у місяць витрачаю на їжу менше, я навіть не буду. Але ігри все-таки планую придбати. Виходить як на консолях: недалеко від $60 за гру. Чи багато хто в нас буде купувати їх за такі гроші, а не завантажить піратські версії? Звичайно, ні. А якби вони коштували хоча б по 800 гривень — охочих було б набагато більше. Я вже не кажу про те, що зараз купувати ігри на Xbox в регіонах Турції/Аргентини виходить дешевше, ніж у Steam.
Виходить, що коло знову замикається: люди не купують і “піратять” або чекають знижок, бо дорого. Видавництва не розглядають український ринок, як перспективний і не приділяють йому увагу. Хоча регіональна цінова політика могла б дуже позитивно вплинути на динаміку зменшення піратства. З іграми зрозуміло — я думаю, досить важко малювати позитивні перспективи щодо майбутнього української локалізації.
Щодо кіно ситуація набагато краще — в Україні існують такі сервіси, як Megogo та інші, що дозволяють за відносно помірну ціну отримувати доступ до легального контенту українською мовою. З музикою — приблизно так само. Тут все більше залежить від бажання користувача. Щодо останнього я розповім у наступній частині блогу.
Хочеш змінити світ — почни з себе. Як розвинути в собі культуру цифрового споживання. Власний досвід.
Я думаю, прочитавши те, що написано у блозі, у вас виникне питання: “Ну, добре, зрозуміло — води в ступі натовкти вмієш, а що від цього?”. Важлива ще одна річ — це проблема культури цифрового споживання в Україні, яку кожен повинен розвивати у собі, якщо бажає у майбутньому побачити, що український ринок стає більш цікавим для західних компаній.
Культура цифрового споживання — вміння розуміти, що цифровий продукт — це такий самий товар, як фізичний. Це роки людської праці, які також повинні оплачуватися і поважатися. Тому якщо маєте можливість — старайтеся все ж придбати контент, а не піратити і казати “краще пива куплю на ці гроші”.
За останні п’ять років я зміг максимально обмежити користування піратським контентом. Якщо ще років п’ятнадцять тому я не міг уявити, як можна повністю перейти на ліцензійне ПЗ, музику та ігри — зараз набагато простіше.
Мій шлях щодо мінімізації піратства почався зі знайомства із Steam у 2010 році — у той час, бувши ще тим “йо-хо-хо і пляшка рому”, я поступово почав купувати ігри. За чотирнадцять років у мене зібралася колекція у 2500 ігор на акаунті. Зараз я зовсім не користуюся нелегальними копіями ігор — для мене це не зручно. Я купую гру в Steam і граю. Або не купую і не граю. Це просто. Навіть в Google Play іноді купую ігри, якщо виходить щось рівня XCOM 2 Collection. Також щомісяця я оплачую підписку Humble Choice, де постійно дають вісім ігор, серед яких як мінімум дві – великі проєкти (наприклад, у цьому місяці – A Plague Tale: Requiem, а також Ghostrunner 2).
З музикою так само: коли вийшов з ладу мій останній жорсткий диск з колекцією піратської музики — це був кінець як HDD, так піратської музики. Тепер користуюся стрімінговими сервісами. А з повним переходом на SSD, я навіть торент-клієнт не встановлював і залишив це у минулому.
Щодо програмного забезпечення — вже з десяток років маю ліцензійну ОС з тих часів, коли Microsoft дозволили безплатно оновитись з Windows 7. Актуальний ноутбук взагалі йшов зі встановленою Windows 11 Home. Щодо офісного ПЗ — у того ж Microsoft Office є безплатні альтернативи на кшталт OpenOffice, LibreOffice або сервісів Google. А все необхідне мені для роботи є на робочому місці.
Фільми? На жаль, поки ще не повністю відмовився, адже все ще іноді “грішу” “народними” онлайн-кінотеатрами з рекламою казино. Але, в принципі, я себе і не позиціоную як ідеально “чистого” споживача контенту. Але все ж таки можу себе назвати відносно відповідальним у цьому сенсі.
Насправді самостійно обмежувати вживання піратского контенту — це не так важко, як здається. Найкраще це робити поступово і тоді поступово це стане такою ж звичкою, як і піратство.
Загальні висновки
Отже, я виклав свої думки щодо наявних в Україні проблем, пов’язаних із цифровим ринком. Можу сказати наступне: у нас ще дуже довгий шлях до того часу, коли ми станемо перспективним ринком і станемо цікавими для західних компаній. Деякі українські сервіси вже багато років докладають багато успішних зусиль для наших користувачів у сфері кіноіндустрії — і це вже дуже добре.
З іграми ситуація набагато складніше, однак позитивні рухи все-таки є: у деяких іграх з’являється українська локалізація не від ком’юніті, а офіційна. І якщо це розвивати (а підштовхувати до розвитку можемо лише ми, підтримуючи фінансово), поступово може стане можливим, що хоча б текстова локалізація буде у більшості ігор. То ж давайте також робити свій вклад у цю справу, стараючись купувати більше ігор і самообмежуватись у піратстві.
Гарного дня і купуйте ліцензійне!
Цей матеріал – не редакційнийЦе – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: