Найкраще з золотої епохи наукової фантастики. Що варто почитати?

Читацькі дописи
IT Community

Цей матеріал – не редакційнийЦе – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.

Оглядаючи другу десятку книг, які я не включив до списку Найкращого з класики наукової фантастики, мені впало в око те, що майже всі вони відносяться до так званої «золотої доби». З цієї думки й народилася тема для допису, який ви зараз читаєте і який є своєрідним доповнення до вищезгаданого.

Цей період охоплює проміжок з кінця 30-х років і до 50-х років XX століття, хоча його завершення визначити не просто і багато пізніших творів можна зарахувати до цієї класифікації. То був час Другої світової війни та подальшого повоєнного відновлення і розквіту Західного світу, який став наслідком неймовірного стрибка у розвитку технологій. Тому не дивно, що основними темами, з одного боку, були антиутопії та романи-катастрофи, а з іншого — науково-технічний прогрес і космічна експансія людства.

Особисто мені книги золотої епохи подобаються чудовим рівнем глибини сюжету та характерів головних героїв. Тут дозвольте невеликий відступ. Усе в цьому світі, від космічного масштабу до еволюції життя на Землі й технологічного прогресу людської цивілізації, розвивається від простого до складного. Однак, в якийсь момент, рівень складності перетинає певну критичну межу, за якою наступає хаос. Будь-яка занадто складна система починає розсипатися під вагою заплутаних зав’язків та безладу, що у ній наростає.

Цей принцип можна віднести й до еволюції літературних жанрів. На мою думку, сучасна наукова фантастика переобтяжена мудрованими філософськими або технологічними концепціями та надто захоплюється поєднанням різноманітних піджанрів. За усім цим часто ховається нудний і банальний сюжет без цікавої історії та персонажів. Одним словом, форма переважає над змістом, і хоча це одна з ознак високої літератури, я не є її прихильником. Звичайно, на книжковому ринку є велика кількість примітивної, трешевої літератури, а інколи трапляються справжні шедеври фантастики, але певна тенденція до надмірності також спостерігається, і не тільки у літературі, а й у соціальних процесах та у розвитку науки та техніки.

Сучасні політичні системи стали занадто складними та неефективними, а технології крихкими та менш надійними. Мабуть, тому усі так вхопилися за штучний інтелект, як чарівну паличку, що допоможе справитися з наростаючими проблемами в ІТ галузі. Унаслідок такої ситуації, в наш час існує непереборна тяга і цікавість людства до простоти як у художній літературі, так і в усіх сферах його життя. В такі моменти цілком природно повернутися до початків, однак не для того, щоб все повторити, зробити Америку знову великою, а щоб переосмислити базові концепції та вигадати нову модель розвитку суспільства, фундаментальну технологію чи, наприклад, новий піджанр наукової фантастики.

А поки цього не сталося, я просто пропоную пригадати стару-добру фантастику і хто знає, можливо комусь з читачів спаде на думку якась цікава ідея, якою він чи вона поділиться у коментарях.

Прогрес та майбутнє людства

Не секрет, що 50-ті роки минулого століття відзначилися науковими та технологічними проривами у таких галузях як авіація, ракетобудування, електроніка, молекулярна генетика тощо. В цей час запускаються перші супутники та готується політ людини у космос, починають широко застосовуватися реактивні винищувачі, розробляються інтегральні схеми й модель ДНК, вводяться в експлуатацію атомні електростанції та започатковується молода галузь з дослідження штучного інтелекту. То ж не дивно, що наукова фантастика з такою охотою взялася за ці та інші теми, намагаючись спрогнозувати їхній майбутній розвиток.

«Я, робот»

Автор: Айзек Азімов

Рік публікації: 1950

1. Робот не може нашкодити людині або через свою бездіяльність допустити, щоб людині було завдано шкоди.

2. Робот мусить підкорятися наказам людини, коли ці накази не суперечать Першому закону.

3. Робот повинен дбати про свою безпеку доти, поки це не суперечить Першому і Другому законам.

Ці три закони робототехніки, вперше сформульовані Айзеком Азімовим в циклі оповідань «Я, робот», кожен поціновувач наукової фантастики знає не гірше, ніж християнин знає 10 Заповідей Божих. Власне вони і є заповідями людини-творця своєму творінню – роботам, а у оповіданні «Логіка» навіть розповідається про справжній релігійний культ, який виник серед роботів. Уже з цього стає зрозуміло, що основною темою творів Азімова є не технології та наука самі по собі, а їхній вплив на людське суспільство, його економіку, політику, етику і мораль.

Звісно, як і у багатьох тогочасних фантастичних книгах, у своїх оповіданнях Айзек Азімов показує світ майбутнього де людство колонізує космос, видобуває корисні копалини на астероїдах, передає енергію сонця через промені на Землю та створює гіператомний двигун, що дозволяє міжпланетні подорожі. Проте, центральним елементом усіх його сюжетів є роботи, існування яких стало можливим завдяки винаходу штучного позитронного мозку, такого собі нейропроцесора в сучасних термінах.

Саме їхнє існування ставить перед людьми безліч складних питань. Автор вважає, що вони будуть заборонені на Землі, адже суспільство бачитиме у них загрозу своєму соціальному та економічному статусу, однак застосування роботів в суворих умовах космосу стане цілком прийнятним. Цю ідею пізніше використає Філіп Дік у науково-фантастичному романі «Чи мріють андроїди про електричних овець?».

Так в оповіданні «Роббі» показано, що виховання роботом-нянькою маленької дівчинки Глорії може призвести до порушення соціальних навичок та соціофобії. Тут одразу пригадується негативний вплив гаджетів на розвиток сучасних дітей. Крім того, для дівчинки її робот це не просто іграшка, а справжній друг до якого виникає емоційна прив’язаність і розрив цього зв’язку спричиняє справжню психологічну травму.

У іншому оповіданні «Брехун!» через похибку, яка сталася під час конструювання робота Ербі, ця модель набула здатності читати думки людей. Підкоряючись Першому закону робототехніки Ербі починає брехати їм, говорячи те, що вони хочуть почути. Наприклад, переконує роботопсихологиню Сьюзен Келвін, що у неї закоханий колега, який їй дуже подобається. А коли правда розкривається він намагається запевнити її у тому, що це ілюзія, провокуючи справжнє шизофренічне марення. У цей момент мені одразу спали на думку нещодавні випадки, коли «галюцинування» штучного інтелекту призводило певну кількість користувачів до тривожних маній, параної та чудернацьких фантазій.

Усі оповідання цього циклу, а також пізніших збірок, дуже захопливі і цікаві та розповідають про кумедні і не дуже ситуації, коли закони робототехніки дають неочікувані результати або свідомо порушуються розробниками, а роботи інколи так схожі на людей, один з яких навіть став прокурором, а потім виграв вибори мера.

Все, про що писав Азімов, від детективних історій у романах «Сталеві печери» та «Оголене сонце» до історії цивілізації у циклі «Фундація» вражає уяву. Пізніше, за допомогою серії приквелів та сиквелів, автор об’єднав ці твори в епічну розповідь про майбутнє людства, що заслуговує на окремий допис.

«Місто та зірки»

Автор: Артур Кларк

Рік публікації: 1956

Якось Артур Кларк сказав, що будь-яку досить розвинену технологію неможливо відрізнити від магії й це повною мірою належить до науково-фантастичного роману «Місто та зірки». Місто Діаспар повне чудес — його цифрова копія зберігається у банках пам’яті, а фізична форма за допомогою схем Вічності підтримується в ідеальному стані. Там же зберігаються й особистості його жителів, що проживають безліч життів, знову і знову відтворюючись в Залі Творіння, тим самим досягаючи цифрового безсмертя.

Це місто повністю автоматизовано та керується суперінтелектом Центрального Комп’ютера, у ньому можна переміщуватися в усіх трьох вимірах використовуючи гравітаційні компенсатори і кожному доступні безліч розваг, таких як, наприклад, сага — віртуальна реальність, що схожа на сучасні рольові відеоігри. Усі мають вільний доступ до інформації та можуть спілкуватися з іншими мешканцями Діаспара за допомогою відеозображення, яке відтворюється на стінах кімнат, а також розкривати свою особистість через науку, філософію чи мистецтво.

На перший погляд — це ідеальний світ, де матеріальні потреби задовольняються синтезаторами матерії, а безпека досягла максимального рівня, але він приховує свої брудні таємниці. Це місто ось уже мільярд років, як зупинилося у своєму розвитку. Його жителі втратили пам’ять про минуле людства, залишилися тільки легенди про Галактичну імперію землян та про Прибульців від яких вони були змушені тікати, знайшовши прихисток в останньому, як вони думали, місті на Землі, що стало їхньою в’язницею.

Вони сховалися від зовнішнього світу і тепер так його бояться, що навіть сама думка про відкритий простір лякає їх до глибини душі. Технології міста дають людям безліч можливостей, але вони витрачають свій час на розваги та безплідні заняття творчістю чи наукою. Як це нагадує Західну цивілізацію, яка досі має силу однак, здається, втратила волю піддавшись комфорту і безпеці, що їй дарують сучасні технології.

Гірко визнавати, але абсолютну більшість жителів Діаспара такий стан речей повністю влаштовує, усіх крім Неповторних — людей у яких немає пам’яті про минулі життя та до яких належить сам головний герой Елвін. У ньому ще збереглася природна людська допитливість і він прагне дослідити навколишній світ. Врешті-решт йому вдається покинути Діаспар та прибути в місто Ліс, що є його повною протилежністю. Це конгломерація невеликих поселень, які опинилися в останній оазі серед суцільної пустелі на яку перетворилася Земля.

Жителі цього міста продовжують народжуватися і помирати, вони живуть в гармонії з природою та намагаються мінімізувати залежність від технологій. Народ Лісу розвинув здатність до телепатії, що є проявом крайньої емпатії. Здавалося, ця альтернативна і така прогресивна по сучасним міркам цивілізація мала б в усьому відрізнятися від мешканців Діаспара, які насправді були чужими один для одного, на відміну від жителів Лісу, що утворювали своєрідну комуну.

Втім є у них одна неприємна спільна риса — взаємна ізоляція та небажання йти на контакт. Певною мірою, це роман про конфлікт великого міста з його замкненістю та атомізацією населення та невеликих містечок, що стоять на колективних цінностях. Однак, внаслідок низки подій Елвіну вдається возз’єднати Діаспар і Ліс, примирити розбіжності та врятувати своє рідне місто від цілковитого занепаду, в чому й було його призначення, а першим кроком у цьому стало розвінчання міфів та повернення справжньої історії людства.

Ця ідея здається банальною, та чи не всі істини такі? Цілком очевидно, що сучасний світ розділений, його заполонили фейкові новини та він потребує поміркованості та повернення до нормальності. Після Другої світової війни відійшли ті покоління, які ще пам’ятали її трагедію і, схоже, настав час нагадати людству про базові цінності, з чим Артур Кларк чудово справляється. Також можна сказати, що його книга випередила свій час, адже має багато елементів кіберпанку, коли ще навіть такого слова не існувало, чим виправдано заслуговує на вашу увагу.

«Місто»

Автор: Кліффорд Сімак

Рік публікації: 1944-1951

Це роман, створений Кліффрдом Сімаком у вигляді восьми оповідань, у якому, як і в попередньому, місто є метафорою людської цивілізації. В ньому її майбутнє описується через легенди, які розказуються псами біля вогнища. Це сумне майбутнє, де зображується занепад людства через історію багатьох поколінь сім’ї Вебстерів. Починається він з атомної ери, коли звичайні сім’ї отримали змогу мати свій власний літак чи гелікоптер. Така мобільність викликала міграцію мешканців великих міст у сільську місцевість, а новітні засоби комунікації, які дозволили віртуальну присутність в будь-якій точці світу, ще більше прискорили цей процес, як і роботи — нові людські слуги.

На думку автора, такий спосіб життя мав позбавити нас племінних інстинктів та зробити неможливими подальші війни чи інші конфлікти. Однак, були у цьому процесі та негативні наслідки, адже попри те, що здійснилася мрія людства про подорожі у космос, а політ на Марс уже не був чимось надзвичайним, дедалі більше і більше ставали помітними ознаки занепаду. Ми соціальні істоти та весь наш прогрес побудовано на комунікації та взаємодії, а чим її менше, тип він повільніший, крім того, тихе і неквапливе життя робить нас слабшими.

З погляду сучасності, таке бачення майбутнього виглядає дещо наївним, однак є у ньому і зерно істини. Сьогодні ми можемо спостерігати, як після кількох десятиліть спокійного, безтурботного життя Західний світ втратив власну могутність та колишню перевагу над іншими країнами. Знову і знову популісти здобувають перемогу на демократичних виборах користуючись нерозважливістю та егоїзмом власного електорату, а всілякі диктатори починають нав’язувати свою волю світові. Водночас західні лідери підіграють їм у цьому, не бажаючи йти на справжній конфлікт.

Але ця книга не стільки про війну, як про пошуки нового погляду на життя – те чого так потребує сучасний світ. Хтось відвернувшись від цивілізації шукає його у простоті первіснообщинного ладу, а інші покидають Землю у пошуках щастя деінде. Від людства відгалужується окрема раса мутантів, які володіють телепатією та неймовірним інтелектом, однак бувши абсолютними індивідуалістами вони мало цікавляться його майбутнім. Для подальшого розвитку люди потребують нового рівня взаєморозуміння, такої емпатії, яка б дозволила не тільки повністю зрозуміти думки та погляди інших, а й відчути все, що стоїть за ними.

Їм потрібна втрачена філософія Джувейна, про яку знають лише мутанти. Одного дня вони діляться цими знаннями з людьми, однак відбувається це в момент їхньої найбільшої вразливості, коли вони навчилися перебудовувати свої тіла і відправили перших добровольців досліджувати Юпітер у вигляді стрибунців, живих істот, які там мешкають. Виявилося, що для них Юпітер є справжнім Раєм, тому дізнавшись про це, маючи змогу відчути усі принади такого життя завдяки своїм новим здібностям людство вирішує втекти від самого себе, від своєї природи.

Воно залишає Землю на псів-мутантів, що сповідують відмову від будь-якої форми насильства, на відміну від вебстерів, останніх людей, які залишилися жити поряд з ними. Зовсім скоро стає зрозуміло, що людина не може відмовитися від насильства та знову вигадує лук і стріли, тому робот Дженкінс переносить вебстерів в паралельний вимір, щоб дати вільно розвиватися новій цивілізації Псів, які також покидають планету і вирушають в інші світи. Земля ж перетворюється на величезний мурашник, але з часом і мурахи кудись зникають.

Вкотре вражає, наскільки близька тогочасна фантастика до проблем та реалій сучасного світу. Ця книга схожа на сумну мелодію, яка передає увесь скепсис автора відносно майбутнього гомо сапієнс, тож як тут не пригадати усі ті ілюзії про неможливість масштабної та кровопролитної війни у ХХІ ст. в Європі. Ба більше, у своєму прагненні до толерантності західні суспільства забули, що з агресором неможливо домовитися, а намагаючись зрозуміти та раціоналізувати поведінку таких диктаторів як путін, вони не бачать його ірраціональної манії і нав’язливого бажання знищити нашу країну та культуру чи, можливо, не хочуть бачити.

Водночас, моральні та етичні розбіжності спричинили розкол і культурні війни на самому Заході, що робить проблему співіснування різних поглядів та переконань особливо гострою. Як ми могли переконатися читаючи цей роман, радикальні варіанти її вирішення ведуть до катастрофи, тож тільки знаходження правильного балансу може дати нам шанс на виживання.

«Пікнік на узбіччі»

Автор: Аркадій та Борис Стругацькі

Рік публікації: 1980

Прогрес був основною темою творчості братів Стругацьких, тому так важко виділити якийсь один роман чи повість, але я, мабуть, надам перевагу «Пікніку на узбіччі», написаному в 1972 році. Звісно, хронологічно більше підходить той же «Полудень, XXII сторіччя», але я не є прихильником ранньої творчості Стругацьких. Події цієї фантастичної повісті відбуваються після візиту інопланетної цивілізації, яка залишила по собі небезпечні для життя території, що були названі Зонами. Невідомо з якою метою з’явилися прибульці, тому науковці роблять різноманітні припущення. Серед них своєю дотепністю виділяється ідея, що це прибуття було нічим іншим, як пікніком на узбіччі, де інопланетяни викинули всіляке сміття, яке сталкери, люди котрі виносять звідти артефакти, називають «хабарями».

Політики намагаються контролювати його та обмежити до нього доступ, науковці хочуть зрозуміти його природу, а різноманітні злочинці й пройдисвіти отримати від нього матеріальну вигоду. У таких тоталітарних країнах, яким був СРСР, прогрес часто забезпечується нелюдськими засобами, а його результати далеко не завжди приносять людям добробут та щастя. Це геніально показано у фіналі книги, коли її головний герой, сталкер Редрік Шухарт, разом із сином іншого сталкера, Артуром, вирушають у Зону на пошуки Золотої Кулі, яка здійснює всі бажання.

Щоб до неї дістатися потрібно подолати «м’ясорубку», а для цього одна людина повинна принести в жертву іншу. Такою жертвою стає Артур, чесний і добрий хлопець, такі люди завжди першими гинуть у небезпечні та криваві часи. Ця самопожертва настільки вразила Редріка, що діставшись до Кулі, він промовляє останні слова Артура: «Щастя для всіх, задарма, і нехай ніхто не піде обділений!» Чудове гасло для світлого комуністичного майбутнього, але ми уже розуміємо, що це лише марні сподівання, обман ціною у людське життя.

Стругацькі взагалі були великими скептиками в плані прогресу. Так у повісті «Гидкі лебеді», де мокреці є метафорою інтелігенції, а підлітки, тобто майбутнє, зображено холодними та раціональними. І хоча дійсність, в якій неперервно льє дощ, показана досить відразливою, як і саме покоління Банєва, де чітко вгадуються письменники, майбутнє лякає їх, а останньою фразою головного героя є «все це прекрасно, але тільки ось що — не забути б мені повернутися».

Світ антиутопій

Переживши усі жахіття Другої світової війни, побачивши на власні очі до яких колосальних жертв призводить політика таких тоталітарних режимів як нацизм та комунізм, людство прагнуло відрефлексувати ці події. Як не дивно, фантастика чи не найкраще може у цьому допомогти, адже вона дозволяє дистанціюватися від такого травматичного досвіду та пережити його у вигаданому світі, який ніби й схожий на наш, але одночасно зовсім чужий. Та й в цілому, тема антиутопій чи постапокаліпсису займала важливе місце у тогочасній фантастичній літературі, тож крім творів, які увійшли до цього допису я б також відзначив наступні книги: Айзек Азімов «Прихід ночі», Стругацькі «Хижі речі століття», Станіслав Лем «Повернення з зірок».

«1984»

Автор: Джордж Орвелл

Рік публікації: 1949

«1984» – один з найбільш відомих романів ХХ ст., який став не тільки класикою фантастики, а й усієї художньої літератури. З мого погляду, це одна з найкорисніших книг, що мені коли-небудь доводилося читати. Перший раз я познайомився з нею років двадцять тому, і хоча вона мене сильно вразила, я дещо сумнівався у її актуальності, адже в тогочасному світі домінували Сполучені Штати Америки та перемога демократії здавалася беззаперечною. Як же я помилявся!

В цьому романі автор з хірургічною точністю препарує тоталітарний режим, прообразом якого була комуністична диктатура в СРСР. У Старшому Браті безпомилково вгадується Сталін, а в його головному ворогу Голдштайні — Лев Троцький. Тут ви знайдете все, що вам потрібно знати, щоб зрозуміти, як працює тоталітаризм. Як через пошук внутрішніх і зовнішніх ворогів за допомогою Двохвилинок Ненависті змусити звичайних людей бачити у Старшому Браті справжнього спасителя, як спонукати дітей шпигувати за власними батьками поширюючи пропаганду через молодіжні організації та як через Міністерство Миру, Міністерство Правди та Міністерство Любові, самі назви яких здаються знущанням над зоровим глуздом, тримати у покорі та страху власне населення.

Тотальний контроль Поліції Думок, коли скрізь встановлено мікрофони та камери, а думкозлочин є смертним гріхом, новомова, дводумство, можливість змінювати минуле — ось священні принципи ангсоцу. І звісно ж вічні істини вічної Партії: війна — це мир, свобода — це рабство, неуцтво — це сила. Цю книгу можна нескінченно розбирати на цитати та аналізувати кожен її абзац.

Старший Брат пильнує за тобою; хто контролює минуле, той контролює майбутнє, хто контролює теперішнє, той контролює минуле; Океанія воює з Євразією, Океанія завжди воювала з Євразією; Океанія воює з Остазією, Океанія завжди воювала з Остазією – це лише кілька прикладів з надзвичайно насиченого сенсами та образами тексту про моторошний світ тотальної брехні та терору. Однак, найбільшою його заслугою є абсолютна чесність і гірка правда про природу людини.

Тоталітарні режими надзвичайно хитрі та жорстокі. Вони використовують шпигунів, агентів-провокаторів, репресії та пропаганду, яка змушує її об’єкт одночасно розуміти, що вона брехлива і вірити в неї. Дводумство — це не просто вигадка письменника, на жаль, такі реалії сучасного світу. Росіяни одночасно вірять, що їх там немає та знають, що вони там є, вони відкрито говорять про вбивства і знущання з українців, але навіть не допускають думки про воєнні злочини їхніх «мальчіков».

А якщо цього не достатньо, то репресивна машина через жахливі тортури, рано чи пізно, зламає тебе, змусить не просто погодитися із цією брехнею, а повірити в неї, зрадити інших і в першу чергу самого себе. Тільки це вона вважатиме своєю повною перемогою. Головний герой роману Вінстон Сміт вірив, що зможе хоча б в глибині душі зберегти ненависть до Партії та щире кохання до Джулії. Він розумів, що під тортурами підпише будь-яке зізнання у всіх мислимих і немислимих злочинах, але сподівався, що не відмовиться від власної сутності. Після страшних та нескінчених тортур, коли здавалося, ще трохи і йому вдасться зберегти хоча б залишки колишнього себе та своєї гідності, коли ще залишалася надія на диво, вони його зламали.

Від катування струмом Вінстон на деяку мить чітко побачив п’ять пальців замість чотирьох чим поставив під сумнів саму реальність, а коли йому на голову надягли клітку з пацюками, яких він шалено боявся, цей тваринний страх змусив його по-справжньому бажати, щоб замість нього була Джулія. В цей момент він зрадив її, їхнє кохання і полюбив Старшого Брата. Пам’ятаю, як я зненавидів автора за такий фінал, але потім зрозумів — це було правильно. Ця книга має налякати, показати всю правду та позбавити від ілюзій щодо абсолютної влади та нас самих. Вона змушує читача усвідомити жахливу реальність тоталітарного суспільства, щоб потім не дати авторитарним лідерам і диктаторам прийти до влади чи закріпитися у ній.

Тоталітарні режими у своєму розквіті не падають від спротиву дисидентів або населення. Радянський Союз зазнав краху не стільки від протестів на Двірцевій площі Ленінграду і Манежній площі в Москві, як від внутрішньоелітної боротьби та від суцільної управлінської та економічної деградації, простіше кажучи він згнив з середини. В іншому разі ці події закінчилися б бійнею, як на площі Тяньаньмень 1989 року, а решта населення СРСР пасивно б за цим спостерігала. Ні слабкі потуги російської опозиції, ні набагато масштабніші протести іранського народу проти теократії аятол, ні екологічні та економічні протести в Китаї так і не завдали непоправної шкоди цим тоталітарним диктаторським режимам.

Саме тому цю книгу необхідно прочитати усім шанувальникам сильних лідерів, прихильникам китайського «економічного дива» та російської «військової могутності». Її уже пізно читати самим росіянам, а от американцям, зважаючи на авторитарні тенденції, що проявляються у наступі на судову гілку влади та ЗМІ, а також на державне управління (а ви думали DOGE – це дійсно про економію ресурсів?), буде саме вчасно.

Судячи з останніх соціологічних опитувань, підтримка нового американського президента серед республіканського електорату залишається надзвичайно високою. У чому ж його секрет? А він досить простий — пропаганда та нагнітання ненависті. Усе як у романі Орвелла, тільки замість Двохвилинок Ненависті ми маємо потік хейту і фейків у різноманітних соцмережах типу X (раніше Twitter) чи Truth Social (а тут аналогії б’ють прямо в чоло). На жаль, такі прості, але дієві засоби зробили свою чорну справу. Уже не важливо, що економіка в рецесії, а інфляція знову зростає, головне, що є лідер, який врятує нас від страшних мігрантів і ліваків, а ми з радістю будемо терпіти усі незгоди та негаразди.

«451° за Фаренгейтом»

Автор: Рей Бредбері

Рік публікації: 1953

Цього разу вашій увазі пропонується всесвітньовідомий твір від американського автора, власника чудового літературного стилю та неперевершеного майстра слова, Рея Бредбері. Роман-антиутопія «451° за Фаренгейтом» вражає в першу чергу своїм реалізмом. І це стосується не тільки опису таких пристроїв як екрани на всю стіну для інтерактивного телебачення, радіоприймачі-втулки під назвою «черепашки» або механічні пси у яких вгадуються сучасні розумні телевізори, бездротові навушники і чотириногі роботи від Boston Dynamics. Передусім, впадає в око схожість тоталітарного суспільства, описаного автором, з нашим теперішнім світом.

Рей Бредбері передбачив, що масова культура та економіка ХХ ст. призведе до спрощення літератури та кінематографу, твори стануть короткими, примітивними та орієнтованими на миттєве задоволення. Суспільство майбутнього буде поділене на маленькі групки за інтересами, які будуть боляче реагувати на все, що не вкладається в їхнє уявлення про світ. Тому масовий ринок буде змушений ігнорувати дражливі теми, щоб не зачепити чиїхось почуттів, не викликати негативних емоцій.

Так почалася самоцензура, яка закінчилася тотальним контролем з боку держави, коли пожежники, які раніше боролися з вогнем, почали спалювати книги. На догоду більшості, яка бажала, щоб її нічого не турбувало, держава почала придушувати інакодумство зробивши населення байдужою, пустою оболонкою того, що раніше називалося гордим словом Людина. Відчуваючи цю внутрішню пустоту, її мешканці з головою поринають у безглузді розваги, ганяють автомобілями на великій швидкості й зловживають лікарськими засобами, що нерідко призводить до передозування.

Усвідомивши всю безглуздість свого існування, пожежник Ґай Монтеґ повстає проти чинного ладу і рятуючись від погоні намагається втекти від цього божевільного світу. Йому вдається вирватися з міста, з безжальних лап механічного пса-мисливця та знайти групу колишніх професорів гуманітарних наук, що працювали у відомих американських університетах. Вони є частиною великої та розгалуженої підпільної організації, яка винайшла спосіб зберігати вміст книжок у людській пам’яті та очікує на слушний момент, щоб передати ці знання людству. Це мені нагадало про те, як у сталінських таборах письменники та поети передавали свої твори з вуст в уста, вивчаючи їх напам’ять.

Бредбері написав цю книгу в епоху Маккартизму, побоюючись загрози спалювання книжок у США, як це було у нацистській Німеччині. Звісно, тепер ми маємо більш витончені методи приховування і маніпуляції інформацією, які не тільки щось забороняють, але й створюють безперервний потік напівправди та відвертої брехні у якому потопає сучасний обиватель. Варто зазначити, що Маккартизм відзначився переслідуванням осіб з лівими переконаннями, переважно в апараті влади й серед інтелектуалів, що перегукується з теперішніми подіями в Америці.

На мій погляд, крім базових знань з певної спеціальності, університети мають давати студентам сучасну картину світу. Це те, чого так не вистачає теперішній американській політичній та технологічній еліті, з її часто архаїчними уявленнями про життя. Звісно, не всі з цим гарно справляються, а інколи деякі навчальні заклади в США займають надто виражену ліву позицію, однак викладачі та студенти завжди були носіями інакодумства, яке так необхідне для функціонування вільного суспільства.

Тому атака адміністрації Трампа на вищу освіту є тривожним дзвіночком та проявом авторитарних тенденцій, притаманних Америці на початку 50-х років. Мабуть, ці люди саме так уявляють справжню велич своєї країни, як такий собі римейк на не надто привабливий період в новітній історії Сполучених Штатів. Воістину — ми живемо у світі римейків! Однак, на жаль чи на щастя, кожне тоталітарне суспільство зазнає краху, який у фіналі роману Бредбері показано у вигляді війни, тому сподіваюся це буде гарною пересторогою для його нащадків.

«Цивілізація статусу»

Автор: Роберт Шеклі

Рік публікації: 1960

У науково-фантастичному романі «Цивілізація статусу» ми знайомимося з незвичним світом антиутопії від американського автора Роберта Шеклі, де все перевернуто з ніг на голову, де життя більше не є цінністю, а вбивство розглядається як обов’язок, де поклоняються злу і заперечують саме існування добра. Планета Омега, на яку відправляють злочинців із Землі, нагадує задзеркалля у якому все навпаки, тут ви мусите приймати наркотики, ходити на чорні меси та вбивати якомога більше людей, щоб стримувати ріст населення через обмежені ресурси цієї непривітної та жорстокої планети.

Читаючи цю книгу я інколи помічав алюзії на Америку часів Дикого Заходу, а інколи у мене в голові виникали аналогії із теперішнім часом, коли я пригадував недавні депортації в США, а також кримінальні гетто, які існують у кожному великому місті цієї країни. Якщо спробувати підсумувати вище сказане, тут ми бачимо світ Америки, де заперечуються такі поняття як мораль, совість чи справедливість та буяє дика, неприборкана енергія саморуйнування.

Однак Віллу Барренту, засудженому на Землі за вбивство, вдається втекти з цієї планети. Він зв’язується з політичним підпіллям на Омезі та з його допомогою повертається на Землю. Тут він виявляє тоталітарне суспільство, дуже схоже на комуністичну утопію, у якій всі рівні та живуть за однаковими стандартами. Автоматизація на Землі досягла таких масштабів, що уже не потребує втручання людей, хоча вони продовжують наглядати за технікою, але більше за інерцією ніж за потребою.

Попри те, що таємна поліція досі існує, лад у суспільстві підтримується не терором і репресіями, а через промивання мізків дітям шкільного віку за допомогою запису програми у підсвідомість. Згідно з нею кожен громадянин повинен відразу повідомляти поліцію про будь-що підозріле та навіть зізнаватися в будь-якому скоєному злочині. На цьому прикладі ми бачимо іншу сторону Америки — поліцейську державу, яка тяжіє до авторитаризму.

«День триффідів»

Автор: Джон Віндем

Рік публікації: 1951

«День триффідів» – класика постапокаліпсису від британського автора Джона Віндема. Його сюжет полягає у тому, що майже всі люди сліпнуть після дивного зеленого сяяння метеоритного дощу. В одну мить цивілізований світ руйнується на очах у тих, хто волею випадку пропустив це природне явище і зберіг свій зір. Ніби насміхаючись над людьми, доля завдає ще одного потужного удару у вигляді трифідів, дерев, що можуть самостійно ходити та мають небезпечне отруйне жало.

У цьому романі автор з неймовірною точністю і реалізмом описує хроніку падіння людської цивілізації. Тут показано помираючий Лондон, що став справжньою пасткою для мільйонів людей. Щоб вижити, одні створюють жорстокі банди, а інші намагаються врятуватися ховаючись на фермах та займаючись примітивним сільським господарством. Людство повертається у справжні темні віки Середньовіччя з його феодальним ладом, хворобами, беззаконням і рабською експлуатацією населення.

І хоча головному герою, біологу Біллу Мейсону та його подрузі Джозеллі Плейтон вдається втекти на острів Вайт, ми розуміємо, що їхнє майбутнє не буде легким. Не впевнений чи задум автора полягав саме в цьому, але на мою думку тут прослідковується алюзія на континентальну Європу захоплену Третім Рейхом і Британські острови, які йому протистояли. Засліплені популізмом та різноманітними ідеологіями, від нацизму до комунізму, європейці привели до влади божевільних диктаторів, які влаштували на континенті справжню бійню. На жаль, наш теперішній світ дедалі більше нагадує ті трагічні часи.

Здавалося, мейнстрімі ЗМІ, політичні лідери та великий бізнес мали б розуміти як працює цей світ, але на прикладі російсько-української війни ми змогли переконатися — це не так. Реальні факти говорять нам про те, що росія не збирається завершувати війну і тільки збільшує військові видатки, але усі вперто продовжують говорити про перемир’я. Чому ж так відбувається? У кожного гравця свої причини, однак інтереси дивним чином збігаються.

Провали у міжнародній політиці та економіці й відсутність видимих успіхів змушують американського президента постійно відволікати своє населення від реалій їхнього життя. Дональд Трамп доволі успішно навчився генерувати інформаційний шум, керувати увагою аудиторії, майже кожний день переключаючи її на нову тему. Вчора всі обговорювали тарифи та приєднання до США Гренландії, сьогодні не замовкають розмови про перемир’я, а завтра випливе ще якась нова тема про мігрантів, ЛГБТ чи що там вигадає уява колективного Білого Дому.

Цим успішно користується російський президент відволікаючи увагу світової громадськості від війни та даючи інформаційні приводи для свого американського колеги, які він із задоволенням використовує. У свою чергу офіційні ЗМІ, різноманітні телеграм, YouTube чи TikTok канали, розуміючи як швидко їхня аудиторія переключається на інший контент і намагаючись якомога довше затримати її на власних ресурсах, радо підігрують таким недобросовісним політикам заради переглядів та високих рейтингів, чим формують нереалістичні очікування, а також викривлений погляд на реальність у своїх користувачів.

Перший контакт

Зіткнувшись з нелюдською жорстокістю нацизму та звірствами комунізму деякі фантасти тих років використовували тему першого контакту з інопланетними сутностями як метафору чогось настільки чужого, що виходить за межі нашого розуміння чи моралі і не обіцяє нам нічого доброго. Особливо гостро це відчувається у творчості польського письменника Станіслава Лема та, як на мене, найкраще передано в романі «Соляріс», хоча тема контакту з інопланетними цивілізаціями розкривається у численних творах цього автора. Також для свого допису я вибрав науково-фантастичний роман «Зоряний десант» Роберта Гайнлайна. А ще можна пригадати «Ляльководи» того ж таки Гайнлайна, «Побачення з Рамою» Артура Кларка та «Майже як люди» і «Транзитна станція» Кліффорда Сімака.

«Соляріс»

Автор: Станіслав Лем

Рік публікації: 1961

Роман Станіслава Лема «Соляріс» – це справжній психологічний трилер, що занурює нас у таємниці людської підсвідомості. В кожної людини є непривабливий, темний бік її натури, де ховаються найпотаємніші страхи, думки або вчинки за які нам нестерпно соромно чи слабкості, які ми намагаємося приховати. Вони можуть бути настільки болючими, що мозок витісняє їх десь далеко у підсвідомість. Але що буде, якщо їх звідти витягнути та матеріалізувати, змусити людину поглянути у вічі своєму страху в прямому значені цього слова? Саме це і відбувається з дослідниками на станції «Соляріс».

Вона знаходиться на однойменній планеті, що покрита живим та мислячим Океаном. Його вивчення дало величезну кількість інформації, однак вчені так і не наблизилися до розкриття таємниці цієї сутності. Вони схиляються до думки, що Океан має розвинений інтелект і свідомість, хоча й у цьому не можна бути впевненим, крім того, дослідники встановили його здатність утворювати зі свого тіла складні тимчасові вирости, які набувають чудернацьких форм.

Прибувши на станцію доктор психології Кріс Кельвін зіштовхується з дивною поведінкою її мешканців, один з яких навіть вчинив самогубство, та з явищами, які він не може пояснити. Так, після сну Кельвін зустрічає свою колишню кохану Гері, яка також скоїла самогубство. В цій трагічній події є доля і його вини, принаймні він так вважає. Зрозумівши, що вона не справжня, а всього лише копія, Кріс інстинктивно намагається її позбутися, посадивши в ракету та запустивши зі станції. Однак, все виявляється марним.

Океан знову відтворює фантом коханої головного героя і це схоже на божевільний та жорстокий експеримент, де піддослідному постійно нагадують про його гріхи, тим самим доводячи до межі. Потрапляючи у ситуацію де людська мораль безсила, ми здатні на будь-які дії, зокрема і на бездіяльність. Кріс Кельвін розуміє, що у нього з Гері немає майбутнього, але не може прийняти цього факту, ховаючись за марними мріями про спільне життя на Землі. Одного дня фантом приймає рішення припинити своє існування піддавшись анігіляції, однак це не приносить очікуваного полегшення, тому що є травми після яких не відновитися і життя більше не буде таким як раніше.

Автор з неперевершеною майстерністю описує світ Соляріса настільки чужим та екстраординарним, що людський мозок просто капітулює перед проблемою його пізнання. Людство дуже довго мріяло про контакт з інопланетним розумом, але насправді ми шукаємо не щось інакше, а когось схожого на нас. Проте, живий, думаючий Океан є нашою повною протилежністю, ба більше, немає впевненості, що він сам нас розуміє. Для чого йому потрібні фантоми? Щоб покарати мешканців станції чи навпаки, допомогти їм, або він просто натискає на всі кнопки та важелі аби подивитися яка буде реакція? Усі ці питання так і залишаються без відповіді.

У своїй книзі Лем робить невтішний висновок про неможливість такого контакту в принципі. Для того, хто пережив Голокост та на власні очі бачив усі його жахіття, такий погляд на життя є цілком природнім. Якщо деякі представники нашого виду здатні мільйонами знищувати своїх одноплемінників, абсолютно глухі до страждань інших людей і мають якусь збочену логіку та думки, то що тоді говорити про можливість знайти спільну мову з зовсім чужим для нас розумом. Як показують історія ХХ ст. і сучасні війни та конфлікти, нам би самим не рознести цей світ на друзки.

«Зоряний десант»

Автор: Роберт Гайнлайн

Рік публікації: 1959

«Зоряний десант» Роберта Гайнлайна зажив славу суперечливого і неоднозначного твору, що пропагує мілітаризм ще за часів свого виходу у 1959 році. Незважаючи на таку репутацію, цей роман не став менш актуальним у наш час, мало того, для українського суспільства, у зв’язку з війною, проблеми та питання, які розглядає автор, постають особливо гостро.

Ця книга стала відповіддю на заклик до одностороннього ядерного роззброєння з ініціативи Національного комітету з питань ядерної політики. У ній Гайнлайн вказує на пастку, в яку потрапила гуманістична ідеологія на Заході. Ідея про відмову від насильства у вирішенні конфліктів перетворилася на догму про неможливість його використання. Повторюючи цю тезу як мантру, люди починають вірити в те, що насильство більше неможливе, а отже армія уже непотрібна, а розробка і виробництво зброї — це пуста трата людських та матеріальних ресурсів. Помилка, за яку наша країна уже заплатила і, на жаль, ще буде платити дуже високу ціну.

Не буду детально зупинятися на сюжеті, оскільки більшість з вас якщо не читали книгу, то бачили екранізацію Пола Верговена. Лише зазначу, що зберігши імена героїв та деякі сюжетні ходи, режисер змістив акценти, зробивши фільм більш сатиричним і пародійним, тож, все-таки, рекомендую вам прочитати оригінал. Попри те, що книга цікава та динамічна і написана у жанрі бойової фантастики, вона ставить перед нами складні питання, які гідні того, щоб вважати цей твір серйозною літературою.

Чи може людина, яка не служила в армії вважатися повноцінним громадянином? Якими мають бути справжні цілі війни? Які цінності дійсно важливі, а які навпаки, шкідливі, та яку ціну ми готові за них заплатити? На ці та багато інших питань з політики, економіки, філософії і моралі автор дає власні відповіді, нам же потрібно дати свої. Для нас вони не є суто теоретичними чи абстрактними, а від того, які висновки ми зробимо, залежить майбутнє нашої країни.

Фантастика золотої епохи має репутацію позитивної літератури, де домінує віра в прогрес і щасливе майбутнє людства. Однак, при більш детальному розгляді стає зрозуміло, що попри такий загальний настрій, вона більш похмура та песимістична, ніж це здається на перший погляд. Крім того, інколи стає навіть моторошно, наскільки вона актуальна, а отже і зрозуміла для сучасного читача.

Цей матеріал – не редакційнийЦе – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.