Неполіткоректна комедія «Наші котики», що вийшла у загальний прокат на цьому тижні, дійсно неполіткоректна. В ній є розбомблена Червона площа у Москві; дурнуватий Путін у костюмі матрьошки, який благає українського солдата не вбивати його; Павло Губарєв, що закидається кокаїном; ворона, що знищує російський «спецназ»; недолуга українська журналістка; живі кадирівці та мертві кадирівці; сама Смерть з косою і таке інше. Не даремно у сусідів сталась справжня істерика лише з факту появи трейлера цієї стрічки. І це добре.

Комедія «Наші котики», чи точніше «Наші котики або Як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з тимчасовими елементами військового стану», з’явилась на світ як продовження ідей веб-серіалу «Бліндаж» від творчого об’єднання BABYLON`13. Спочатку автори мали бажання зняти повноцінний серіал на основі цих короткометражок, але не знайшли фінансування та порозуміння з українськими телеканалами. Згодом цю ідею трансформували у формат для великого екрану. Творці стрічки сподівалися отримати половину бюджету від Мінкульту, але на першому етапі гроші їм не виділили. ДержКіно профінансувало фільм пізніше, вже під час постпродакшну.

Режисер, та за сумісництвом сценарист «Наших котиків» Володимир Тихий є одним із співзасновників творчого об’єднання BABYLON`13 та творцем таких документальних стрічок як «Євромайдан. Чорновий монтаж», «Сильніше, ніж зброя», «Зима, що нас змінила» та «Бранці». Крім того, його творчий здобуток містить два повнометражних фільми – психологічний трилер «Зелена кофта» (2013) та містичну горор драму «Брама» (2017). Серед продюсерів «Наших котиків» — колишня виконувачка обов’язків міністерки охорони здоров’я України Уляна Супрун та її чоловік Марко Супрун.

Повна назва фільму, «Наші котики або Як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з тимчасовими елементами військового стану» — це майже пряма відсилка до класичної сатиричної чорної комедії Стенлі Кубрика про ядерну війну, яка вийшла у 1964 році – Dr. Strangelove or: How I Learned to Stop Worrying and Love the Bomb / «Доктор Стрейнджлав або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу». До речі, дуже раджу подивитися цей фільм.

За останні кілька років, у тому числі й завдяки підтримці з боку попередньої влади, з’явилось багато вітчизняних фільмів, присвячених останній російсько-українській війні. Насамперед досить серйозних, часом навіть трагічних художніх стрічок. Згадаймо хоча б ті самі «Киборги», «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас», «Позивний „Бандерас“», «Іній», «Донбас», «Додому». Це дуже добре, але сатиричний погляд на війну, сміх над ворогом, а іноді й над собою — теж дуже важлива річ. Це доводять такі твори, присвячені досить кривавим війнам, як «Пригоди бравого вояка Швейка», «Пастка-22» (або серіал на її основі Catch-22), чи четвертий сезон британського комедійного серіалу Blackadder / «Чорна гадюка», дії якого відбуваються у шанцях Першої Світової. Крім того, саме сміх, численні фотожаби, інтернет-меми та жарти допомогли українцям, у тому числі й воякам на фронті, пережити найтемніші часи 2014-15 рр.

«Наші котики» у сатиричній формі розповідають історію саме про перший рік, точніше, про перші місяці війни, коли фронт тримали добровольці. Три таких, ще зовсім зелених добровольця, в минулому інженер, актор та продавець квітів, приїжджають на фронт і починають служити на одному досить тихому і зовсім не престижному блокпості. Але згодом і тут відбуваються деякі події, та три вояки з позивними Професор, Літо і Грін стають особистими ворогами проросійських терористів. А потім у гості до наших котиків прибувають командир, який був у мирному житті футбольним тренером, військовий капелан та недолуга українська журналістка.

Загалом, як нам здалося, творці стрічки дуже «люблять» українську журналістику. Так звані «стандарти BBC», які давно вже стали чимось на кшталт лайки в україномовному сегменті інтернету, згадуються за час фільму декілька разів. Журналістці Олі дістається і за спробу взяти коментар із «іншого боку конфлікту», і за невміння помічати очевидні речі, і за її ставлення до свого хлопця та таке інше. Зрештою Оля розуміє свої помилки, але деякий негатив у сторону медіаспільноти у «Наших котиках» відчувається. І не дарма.

Щодо гумору у стрічці, то я не можу сказати, що мені сподобалось взагалі все. Так, тут є слушні жарти, в деякі моменти увесь зал взагалі волає у повний голос, але часом творці фільму перегинають із фарсом. Згоден, так званий окопний гумор ніколи не відрізнявся витонченістю і вишуканістю, дивись, наприклад, ту саму вже згадану Blackadder Goes Forth, але… я, мабуть, якось прожив би без спогадів про обсипаного кокаїном Павла Губарєва, що блює на стіл. Скажімо так, на мій погляд, як комедія «Наші котики» програють «Гуцулці Ксені». Так, «Ксеня» більш легковажна, але й більш рівна щодо гумору. Є враження, що «Наші котики» більш цілісно виглядали б як серіал, чи як веб-серіал, гарних жартів просто не вистачило на повнометражний фільм. Знову таки, настрій того ж «Бліндажу» здається мені більш вдалим.

Але «Наші котики» — це не тільки комедія. Є у стрічці й сумні моменти. Іноді дуже сумні. На фінальних титрах, коли під пісню Юрія Юрченко «Жовтий скотч», на слова військовослужбовця-кулеметника Максима Кривцова, показують кадри з нашими добровольцями на Сході, мало хто в залі зможе стримати сльози.

Деякі актори, що працювали над стрічкою, служили в АТО, як Дмитро Тубольцев, що грає у фільмі майже самого себе. Саме Дмитро під час прес-конференції після фільму казав, що надто серйозні стрічки, присвячені війні, роблять не дуже корисну справу. Вони не дозволяють ветеранам дійсно повернутися з війни, деяким чином консервуючи їхні негативні спогади, те, що потім може вилитися в так званий посттравматичний стресовий розлад. З іншого боку, саме гумор допомагав нашим воякам там, на Сході, тому фільми на зразок «Наших котиків» дуже важливі для них, не дарма ще до виходу стрічки у загальний прокат пройшли її покази для ветеранів.

Так, мабуть, «Наші котики» — не бездоганні як художній фільм чи як комедія. Але як сатирична, ідеологічна зброя в боротьбі з окупантом, вона та їй подібні стрічки дуже потрібні нашому суспільству. Тож, раджу вам сходити на «Котиків», вони милі.