Ідея перетворити відому на весь світ Dota 2 на повноцінний мультсеріал спочатку здавалося досить дикою. Адже лор і сеттинг — це далеко не найсильніші сторони MOBA-гри. Однак перший сезон шоу «DOTA: Кров дракона», що вийшов у березні 2021 року, довів, що і з Dota 2 можна зробити захопливу історію. В середині серпня 2022 року на Netflix відбулася прем’єра третього сезону, який цілком може стати останнім. Про те, яким він вийшов — у рецензії нижче.
«DOTA: Кров дракона» / DOTA: Dragon’s Blood
Жанр фентезі
Режисери Ешлі Едвард Міллер
У ролях Юрій Ловенталь, Лара Пулвер, Тоні Тодд, Трой Бейкер
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2022
Сайт IMDb
Третій сезон стартує одразу ж після досить метушливого закінчення другого, в якому було вбито кілька важливих і вподобаним глядачам героям. І тепер Мірана, Луна і Девіон мають підготувати себе і своїх союзників до фінального протистояння між могутнім чарівником Інвокером і жахливим демоном Терорблейдом. Саме воно може вирішити долю всього всесвіту.
Основні проблеми третього сезону випливають із попереднього. Той був надто розрізненим у своїх епізодах. Автори начебто самі не знали, що хотіли показати сильніше: політичні інтриги, взаємини між персонажами, нових героїв, подробиці лору чи розвиток основного конфлікту. Враховуючи, що перший сезон лише коротко обмалював особливості місцевого лора, такий стрімкий розвиток явно не пішов на користь загальному сюжету.
І продовженню доводиться закривати хвости та спалювати мости, щоб рухатись далі. Тому перші кілька епізодів відчуваються повноцінним закінченням попереднього сезону, а не початком нового. Це урізує і так досить скромний простір для креативності авторів, адже у третьому сезоні «DOTA: Кров дракона» всього вісім епізодів.
Втім, загальний темп тут явно кращий. Сезон уже не так активно демонструє нових персонажів та додаткові нюанси свого всесвіту. Натомість він концентрується на питаннях, які автори поставили ще в перших серіях. І часом шоу дарує доволі несподівані відповіді.
«DOTA: Кров дракона» вміє показувати неоднозначні з точки зору моралі моменти і в цілому відчувається досить зріло. При цьому на гру-першоджерело творці спиралися мінімально. Так що відсутність знань про неї вам ніяк не завадить отримувати насолоду від перегляду.
Адже з оригінальних героїв, які були перш за все лише набором геймплейних скілів, сценаристи зробили особистостей, за якими цікаво стежити. Причому вони не вписуються у якийсь конкретний стереотип. Кожен герой у «DOTA: Кров дракона» проходить великий шлях у плані розвитку характеру — і третій сезон це підтверджує.
Власне, саме вчинки та діалоги персонажів рухають сюжет уперед. Цим шоу нагадує Castlevania від того самого Netflix. Тільки ось робота Уоррена Елліса відчувається більш цілісною і продуманою у плані сценарію. Там кожна фраза була доречна.
«DOTA: Кров дракона» подібним похвалитися не може. Навіть перший сезон, який лише вводив у курс справи, здавався дещо поспішним і був структурований не найкращим чином. У третьому сезоні ця проблема нікуди не зникла і лише посилилася. Так, це не хаос другого, але дивитися місцями може бути дещо важко.
Мультсеріал намагається креативно адаптувати хоча б частину божевільної кількості лору гри, паралельно розвиваючи свої ідеї. І сценаристам начебто дуже тісно у наданих для них рамках. Однак вони у будь-якому випадку намагаються вичавити максимум із матеріалу.
У результаті складається цікава ситуація. Кожна сцена з розмовами та битвами (а вони тут вкрай барвисті та захопливі, суперечки немає) окремо має чудовий вигляд. Але при спробі побудувати їх у цілісну історію сюжет часом тріщить під вагою власних напрацювань. Знову ж таки, спробувавши охопити занадто багато у другому сезоні, автори лише ускладнили собі роботу.
А ось виглядає та звучить все чудово. Відповідальна за анімацію Studio Mir, що подарувала світові «Легенду про Корру», здатна навіть рух тканини і краплі води подати так, щоб виглядав красиво і, що важливіше, підкреслював настрій сцени. «DOTA: Кров дракона» виглядає дуже приємно, нехай і без якихось прямо карколомних моментів. І так, подекуди жахливі CG-моменти є й тут, хворобу майже всієї сучасної анімації автори побороти не змогли.
І все це підводить до фінальних епізодів, які виявилися напрочуд суворими. Автори відмовилися від традиційної формули «щасливої кінцівки», натомість подарувавши глядачам і гіркоту втрати, і неоднозначність пережитого шляху. Цим фінал приємно дивує та запам’ятовується.