З 26 лютого в кіно стартували покази, цього разу, мабуть, правильно сказати псевдометаслешера “Крик 7” — як неважко здогадатися, сьомої частини довготривалої франшизи “Крик”. У великому матеріалі, присвяченому цій серії, ми писали, що місцеві побігеньки від Примарного обличчя зайшли надто далеко і “Крик” сам перетворився на ті фільми та їх жанрові кліше, над якими колись іронізував. Поряд з цими закидами маємо і реакції від критиків, котрі аж ніяк не додають приводів для оптимізму. То наскільки справедливий такий невтішний вердикт та що ж у підсумку вийшло у сценариста оригінального фільму Кевіна Вільямсона?

Плюси:

повернення Сідні Прескотт; непогана, насичена саспенсом сцена у будинку головної героїні; загалом першу половину дивитися більш-менш нормально;

Мінуси:

відчувається катастрофічний брак ідей авторів; донька Сідні це якесь суцільне непорозуміння; фінальний крінж;

5/10

Оцінка
ITC.ua

“Крик 7” / Scream 7

Жанр слешер
Режисер Кевін Вільямсон
У ролях Нів Кемпбелл, Кортні Кокс, Мейсон Гудінг, Джасмін Савой Браун, Роджер Джексон, Ізабель Мей, Джоель Макгейл, Девід Аркетт, Меттью Ліллард, Скотт Фолі, Маккенна Грейс, Тімоті Сімонс
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2026
Сайт IMDb, офіційний сайт

Остання дівчина, чи вже радше жіночка, Сідні Прескотт перебралася у містечко Пайн-Гроув, штат Індіана. Усе там виглядає, як у злощасному Вудсборо — ті самі акуратні білі будиночки з ідеально підстриженим газоном, такі ж затишні кав’ярні, ті ж рожевощокі мамині пиріжечки, що обожнюють горори. Єдине, чого тут немає — це того, що б нагадувало про мерзотників у чорних балахонах та білій масці з ножем напереваги. А відтак — це шанс залишити буремне минуле позаду.

Але, от невдача, саме минуле не хоче відпускати Сідні. На тлі того, що їй важко знайти спільну мову зі своєю донькою Тейтум, названою на честь тієї самої дівчини, яку в оригінальному фільмі зіграла Роуз Макгавен, в її життя повертається той, з кого все почалося 30 років тому. Недарма ж маніяка прозвали Примарне обличчя, адже якраз примара з минулого починає тероризувати героїню та її сім’ю.

Після того як плани на фільмування сьомого “Крику” постійно порушувалися, то через заміни режисерів, то через пертурбації в акторському складі, зокрема звільнення Мелісси Баррери та відхід Дженни Ортеги, керувати парадом визвався сценарист оригіналу та один з батьків-засновників кривавої серії Кевін Вільямсон. Як не дивно, він вперше вмостився у режисерське крісло власного дітища та всього вдруге у кар’єрі після невдалого дебюту “Провчити місис Тінгл”, що відбувся у далекому 1999 році.

Сказати, що у Вільямсона та його співавторів Гая Бусіка та Джеймса Вандербілта повний нуль свіжих ідей — нічого не сказати.

Починається історія, як це заведено, з приречених бовванців, на яких усім начхати. Телефонна розмова, кілька стандартних питань про класику фільмів жахів, якісь жалюгідні спроби дати відсіч душогубу, безславна загибель. Ну а після цього нарешті бачимо Сідні Прескотт — схоже, студія, під тиском несприятливих обставин, заплатила Нів Кемпбелл усі гроші світу, щоб та таки повернулася на знімальний майданчик.

Поки досвідчена мамця сперечатиметься з неслухняною донькою щодо хлопців, які пролазять у кімнату дівчини через вікно, мине приблизно пів години. Може, хвилин 40. Глядач до цього часу напевно встигне трохи задрімати, але нові криваві розправи не змусять себе довго чекати. Епізодичну Макенну Грейс, наприклад, розпатрають, немов коропа в супермаркеті. А насичені саспенсом сцени у будинку Сідні — взагалі найкраще, що є у всьому фільмі.

Раптом у кадрі з’явиться й журналістка Ґейл Везерс, як завжди у барвистому піджачку та у незмінному виконанні Кортні Кокс. Причому з пафосом не меншим, ніж відбулася поява Сари Коннор у “Термінаторі: Фатум” (2019). І от на цьому етапі, а це десь половина хронометражу, “Крик 7” закінчується як кіно в принципі.

Проблема навіть не у тому, що за всі ці роки Сідні Прескотт так і не навчилася прицільно стріляти — про Сару Коннор вже мова не йде. Біда у тому, що у другій половині як ніде відчувається катастрофічний брак свіжих ідей. Знову дивитися на чергові побігеньки від Примарного обличчя — відверто таке собі задоволення. Ті ж метакоментарі стали максимально ледачими.

Поряд зі знайомими персонажами творці насипали свіжої приреченої дітвори, від якої користі не більше, ніж від виймання з того світу заслужених пенсіонерів. З засіків дістали навіть Ненсі Луміс, що мстилася за смерть синочка у сиквелі 1997 року. Але уся ця гра в ностальгію ледве працює і спроможна викликати відгук хіба що у хардкорних фанатів.

Фінальне розкриття головної інтриги та традиційне, зазвичай висмоктане з пальця, пояснення мотивації злодіянь — окремий вид крінжу. Власне, з цим складником у кожної нової серії було все більше проблем, а рівень абсурду на екрані стрімко зростав. Але цього разу творці перевершили самих себе. Щобільше, після таких тривалих і беззмістовних викривальних промов у Сідні Прескотт більше шансів померти від старості чи від нудьги, ніж від руки чергового божевільного горе-послідовника Біллі Луміса.

Звісно, якщо ви були у захваті від новітніх попередників — немає жодних причин пропускати сьомий фільм у кіно. Тут приблизно все те саме, мінус Баррера та Ортега, плюс Ізабель Мей, що зіграла абсолютно марного та дратівливого персонажа, та Ейса Германн з “Покоління Ві”.

Для тих же, хто впевнений, що усе це явно затягнулося та перетворилося на самопародію, а Гостфейс нині актуальний хіба що у “Дуже страшному кіно”, краще звернути увагу на щось інше. Наприклад, на прийдешній “Проєкт “Аве Марія”. Бо принаймні в тамтешньому космосі ніхто не почує той набридлий “Крик” — і це саме те, чого хотілося б в кінозалі найближчим часом.