У широкий прокат виходить український фільм «Земля блакитна, ніби апельсин», який отримав премію за найкращу режисуру документального фільму на кінофестивалі «Санденс». Стрічка показує життя родини, яка знімає аматорський фільм про своє життя у маленькому місті Донецької області, що опинилося у прифронтовій зоні.

Американський кінофестиваль «Санденс» щороку збирає кіно, зйомки якого проходили без участі великих кіностудій. Раніше українські стрічки не потрапляли до конкурсної програми фестивалю, тож фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» став першопроходцем. Причому доволі успішним, адже «Санденс» присудив Ірині Цілик премію за найкращу режисуру документального фільму (ця стрічка стала її повнометражним дебютом).

Згодом прем’єра стрічки пройшла в рамках Берлінського кінофестивалю, а от на великі екрани фільм, на жаль, вийшов не в найкращі для кінотеатрів часи. Попри пандемічну ситуацію з карантином вихідного дня, є надія, що глядачі все ж таки встигнуть побачити фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» у будні. За останні декілька років з’явилась цікава хвиля українського документального кіно, і воно насправді варте уваги не тільки фестивальної аудиторії.

«Земля блакитна, ніби апельсин» – історія жінки Ганни, яка сама виховує чотирьох дітей у Красногорівці. Зараз це невелике місто знаходиться в «червоній зоні» Донбасу, де вже декілька років тривають воєнні дії. Частина міста існує звичайним життям, а інша поступово перетворюється на руїни. Місцеві звикли до обстрілів, діти мають звичку ховатися в підвал та знають, як розрізнити постріли лише по характеру звуку. І це, на превеликий жаль, стає частиною дорослішання кожного з них.

Насправді Ірині Цілик дуже пощастило з головними героями (їх знайшли в освітньому кінотаборі для дітей з Донбасу), які попри всі складнощі самотужки створюють для себе творчу майстерню. Режисер цілий рік спостерігала за мамою Ганною та її старшою дочкою Мирославою, які разом знімали своє аматорське кіно про життя у прифронтовій зоні.

Герої фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» не звертають увагу на камеру, адже вони зайняті своїми зйомками. Для Мирослави це підготовка до опанування професії оператора, для інших членів сім’ї фільмування стає способом відволіктися та поступово осмислити травми війни. Родина концентрує увагу на сценарії свого фільму навіть попри гул віддалених вибухів. Вони захоплено сперечаються через монтаж та зі своїми коментарями відтворюють пережиту ними евакуацію в укриття. В кадр потрапляють коти, які теж долучаються до знімального процесу. А потім всі повертаються до повсякденних справ, лунають звуки музичних інструментів, у ванній кімнаті плаває черепаха, і воєнні дії ніби відступають в сторону.

На щастя, режисер Ірина Цілик не вдається до навмисної драматизації, навіть навпаки – життя сім’ї показано з побутовими моментами, які викликають посмішку. Сміються і діти, які охоче погоджуються демонструвати як правильно поводити себе у разі раптового обстрілу, лягаючи на підлогу та сприймаючи це як веселу гру.

Та війна завжди поруч, вона міцно засіла в голові кожного з них. Це поступово виходить назовні, коли кожен член сім’ї на камеру розповідає декілька слів про своє життя. Наймолодші описують лише події, а старші вже добре усвідомлюють, як війна змінила їх. Для глядача це може бути емоційний момент, але найважче це чути для Ганни – вона бачить стан своїх дітей та згодом теж ділиться пережитим, пояснюючи, чому вирішила залишитися в «червоній зоні».

«Земля блакитна, ніби апельсин» – щира історія однієї сім’ї, яку б було неправильно розбирати на мінуси. Завдяки роботі знімальної групи, що провела з родиною Ганни багато годин, матеріал фільму має цікавий розвиток подій, які викликають співпереживання.

На відміну від інших документальних стрічок, в яких режисери надають перевагу монотонності, Ірина Цілик демонструє різні сцени з життя. Тут немає гучних міркувань про вирішення воєнних конфліктів, та є промовистий контраст, з яким стикаються герої, прибуваючи із прифронтової зони до безтурботного Києва. Увесь фільм герої не помічають камеру, залишаються собою та продовжують захоплюватися кінематографом, який насправді допомагає їм впоратися із неприємним досвідом, отриманим під час дорослішання на фоні війни.

Якщо вам цікаво, яким нині є український документальний кінематограф, можна почати знайомство з фільму Ірини Цілик. До речі, його незвичайна назва – це цитата з вірша Поля Елюара, яка передає сюрреалістичне поєднання світів мистецтва та війни.